- Вітаю, пам’ятаєш мій голос?, - це була мадам Зоя.
Іриней присів навшпиньки, здається в нього підкосилися ноги від несподіванки і різні-прерізні здогадки стали роїтися у його голові: «Невже вона? Звідки знає мій номер? Вона ж мене забула? Не впізнала на вулиці. Вона ж не Зоя.» Щось хотів сказати, але йому якось перехопило горло. Скільки він мовчав. Секунди, хвилини.
- Чую, пам’ятаєш. У мене зараз знову антракт. А рік закінчується. Завтра вже новий. Хотіла тебе привітати.
- А де ви зараз?,- Іриней спромігся на це питання, з якого зазвичай всі починають розмову по стільниковому, ніби якесь значення має місцезнаходження абонента.
- Я в межах досяжності,- сказав голос, в якому Іриней почув легку усмішку,- а ти?
- Я в межах щастя,- нарешті Іринея щось збудило від оціпеніння і здивування.
- Сніг, ти бачиш сніг?
- Він падає великими лапатими клаптями…
-Так, несподіваний сніг.
- Як ваш дзвінок, Ларисо Валерівно, - Іриней хотів раптом нагадати їй про зустріч біля університету.
- Я Зоя, та, яку ти знаєш, а ВОНА б тобі не зателефонувала.
- То дійові особи і виконавці змінються?
- Ні, відчини двері і ти побачиш, що я - Зоя.
Іриней знову був ошелешений, обезголовлений. Такого повороту подій він навіть не передбачив би у своїх мріях. Щоб вона, мадам Зоя, була зараз тут, за його броньованими дверима?
Він піднявся на рівні ноги і кинувся до дверей відчиняти, він ще не вірив, але за дверима, в сірому холодному підїзді, з помальованими на синьо панелями, де пахло смаженим мясом і ялинками ,- стояла ВОНА у довгому мокрому попелястому хутрі, з мокрим волоссям і синіми очима, біля яких була розмазана чорна туш. Це була справжня мадам Зоя, а не Лариса Валеріїна, бо ВОНА дивилася на нього так само, як тоді, вона усміхалась і простягала йому свою руку з великим перснем на вказівному пальці для вітання. В другій руці вона тримала пластиковий червоний пакет, на якому був Санта Клаус, що усміхався і надпис «Нappy NEW YEAR!»
- З Новим роком, новим щастям!,- сказала мадам Зоя і протягнула йому червоний пластиковий пакет.
Іриней взяв його якось незручно, і пакет вислизнув з його руки,а з нього висипались на сіру плитку сходової клітки помаранчеві мандарини, вони скакали по сходах на нижній поверх, їх було багато і вони розкочувалися, як більярдні кулі. В підїзді запахло ще й мандаринами. Зоя не звернула уваги на розсипані мандарини.
- Але новий рік настане аж через кілька годин. Мені шкода року, що минає, адже ми в ньому познайомились,- сказав Іриней, не випускаючи її руки,- я пропоную разом його і провести.
- Добре, сказала ВОНА. Іриней присів навшпиньки і заходився збирати мандарини. Зоя також допомагала йому. Їх очі на мить зустрілись. За ними спостерігав сусідський рудий кіт, що сидів на сходах і бавився лапкою мандаринкою, як клубочком, що докотився до нього. Таке збирання мандаринів мало наче якесь символічне значення. Неначе вони збирали шматочки яскравих спогадів про літо, які раптом розсипалися, і треба було їх зібрати докупи у один пакет, в якому зберігалося щастя. Хіба міг подумати колись Іриней, що ця знайома таємнича незнайомка буде тут, у його помешканні. Він взагалі вже рахував літню пригоду просто гарним сном, який запам’ятався. Але сон продовжувався. Дивний зимовий, передноворічний сон, такий несподіваний, коли за вікном в синьому світлі надвечір’я падав сніг, не білий,- голубий. В кімнаті ВІН і ВОНА, чоловік і жінка. Годинник настирливо вистукує останні миті року. Що буде далі ніхто не знає. Просто «далі буде» все , що приготувало за розкладом життя,- лише весна буде точно і цей сніг розтане.
Зоя зняла своє хутро і розклала сохнути на дивані, зняла чобітки, витерла біля дзеркала чорні струмки туші під очима. А Іриней стояв в куртці на кухні і через прочинені двері дивився на неї.
- Можна я буду як вдома? У тебе немає тапочок для гостей, промочила ноги.
- На жаль, нема, гості в мене не роздягаються, та і їх давненько вже не було. Ось мої, -сказав Іриней подаючи мадам Зої свої, 43 розміру тапочки, а потім нахилився і одягав їх їй на її холодні мокрі ноги.
- Дякую, тепер я, як вдома, навіть у твоїх тапочках. Давай щось приготуємо на вечерю. А з цього кактусу ми зробимо ялинку. Білякомп’ютера стояв вазонок з великим колючим кактусом. Він був зеленим і цим схожим на ялинку.
-А що це в тебе у склянці на столі?
- Це- пісок, я привіз його з того берега, де ми гуляли разом.
- Як ти здогадався? Невже ти до такого степеня романтичний? Це для мене відкриття.
- Ні, признаюся чесно, я просто не витрусив його з кросівок, коли пакував їх до валізи.
- Але ж ти не витрусив пісок вдома до сміття? Значить ти таки романтичний. Ми поставимо у цю склянку свічку. Іриней пішов шукати свічку. Ще двадцять хвилин тому він не знав, що нікуди не поїде, що він залишиться вдома, що у нього буде гостя і що кактус стане ялинкою.
Хтось знову йому телефонував,так не на часі. Сава:
- Ірику, ти де?
- Не шукай мене, бо я на морі,- відповів словами пісні Іриней.
І це було правдою, бо він і справді був зараз думками на морі, в літі, що минуло.
Але Сава дзвонив знову.
-Жартуєш, чи ти вже трошки недоперепив? Ще тільки шоста вечора,- допитливий Сава не давав спокою.
Іриней вимкнув телефон і став недосяжним для всіх. Супутни, що обертався навколо Землі вже не міг послати сигналу на його стільниковий. Ось так. Іриней шукав свічку і згадав, що у нього нема навіть шампанського. Треба було б вибігти купити. Але Зоя сказала, що це зайве, бо вона взагалі не любить шампанського. - Давай обійдемось тим, що в тебе є в холодильнику, -сказала Зоя і відчинила його дверцята. Там, як завжди майже нічого небуло: пакет молока, один банан, шматочок ковбаси і сиру.
- Так, ми зробимо банановий коктейль, гарячі канапки, а кава у тебе є?
- Ось,- Іриней витягнув баночку кави з полиці і маленькі глиняні горнятка, запаковані у коробці, що йому подарували друзі на день народження. У кімнаті на столі, застеленому шовковою рожевою скатертиною горіла маленька голуба свічка у склянці з піском з іншого континенту, два бокали білого бананового коктейлю, гора мандаринів, дві серветки, дві канапки. Було тихо, і їх було двоє у кімнаті багатоповерхового будинку. Вони проводжали старий рік, маленьку частинку життя, кожен свого. Ніхто не думав, чому саме разом, ВІН і ВОНА, які десь там далеко, за якимись законами, невідомими нікому, зустрілись чомусь, для того, щоб сказати один одному щось важливе, щоб подивитись на світ по-іншому, щоб знайти формулу щастя?
- Ти хочеш запитати, чому я тут?
- Ні, не хочу,- сказав усміхаючись Іриней і подав Зої маленьку рожеву дольку мандаринки.
- Ну, добре, тоді я не скажу.
- Я думаю, ви пишете нову книжку і вам треба зробити деякі психологічні експерименти, ну, наприклад: «Спостереження з зустрічання нового року в екстремальних умовах і з знайомим, якому нікуди подітись цієї ночі».
- Не грай роль циніка, Іринею, я ж знаю, ти ним не є.
- Так, на жаль. Я пожартував. Мені дуже приємно, що ви тут і я не стараюсь зрозуміти чому. Ви ж говорили, що щастя може прийти несподівано одного похмурого дня, коли його і не чекаєш, просто треба вчасно зрозуміти, що це воно.
- Он як? А ти уважно мене слухав, справді.
- Єдине, що я хотів запитати зараз, хто той чоловік, з яким я вас зустрів?
- Якщо це має для тебе значення, я розкажу. Це мій чоловік. Він найкращий у світі чоловік. Гарний, правда? Він найдобріший, найрозумніший, найделікатніший, найтерпиміший і най… Він вгадує всі мої думки, і я найбільше цього боюся. Він мене любить найбільше і я також цього іноді боюся. А ще він виконує всі мої бажання, і я іноді боюся своїх бажань. На нього з захопленням дивляться жінки і я також цього боюся. Він ніколи мене не залишить, навіть, якби я цього хотіла. І я також цього боюся. Бачиш, любити такого гарного чоловіка – це означає весь час чогось боятися. Але він мій чоловік, я обрала його серед інших і боюся навіть думки, що він міг бути не моїм. Розумієш? - Та, ні, не зовсім. Тут мабуть потрібен якийсь філософський підхід. - А вся філософія в тому, що маючи щастя, насолоджуючись ним, час-від-часу забуваєш про це. А треба весь час боятися, щоб його не втратити. Боятися, це означає навчитися жити з ним постійно.
- А де він зараз?
- Він поїхав, але там думає про мене і чекає.
-А ви?
- А я прийшла сюди до тебе попрощатись і побажати тобі твого щастя. Я також їду, назавжди. Сьогодні я ще Зоя. Це мій псевдонім. Я дописую свою книжку.Ти колись її прочитаєш, там є і про тебе. А завтра я вже знову буду Ларисою Валеріївною. Коли пишеш, мусиш перевтілюватися, щоб зазирати у світ своїх персонажів, проживати з ними миті їхнього віртуального життя. Дивись, - продовжувала Зоя і підійшла до вікна, - до шибок налипли білі сніжинки, немов маленькі метелики, що хочуть залетіти до кімнати, погрітися і розплющуються, не знаючи, що на їх шляху скло. Вже за кілька хвилин прийде новий рік. Давай відчинемо йому вікна і наші серця.
Іриней, повернув ручку вікна і до кімнати влетів холодний вітер а з ним - білі метелики, а ще запах свіжого снігу і мандаринів, такий дивний.
- Ці метелики вмирають, бачиш, вони перетворюються на крапельки води. Просто аш два о. А були такими гарними. Вони не можуть жити тут, у квартирі, це не їх світ,- вона ловила руками білі пухнасті клаптики, що падали з чорного нічного неба і вони раптово зчезали,- розумієш, так як торопічний птах не може жити на півночі, як орхідея не зацвіте у нас на городі, так і кохання не може жити в обізленому серці. ВІН і ВОНА стояли у квадраті вікна, відчиненого у світ, на третьому поверсі будинку, а світ чекав нового року і нового щастя. Іриней тримав її міцно за руку, вони торкалися плечем плеча, вони дивилися у зимову ніч, в небі якої спалахували новорічні кольорові салюти, дивились у майбутнє, кожен у своє, але зараз ВОНИ ще були разом, тут на третьому поверсі галактики із вікном на супермаркет. А потім Зоя пригощала Іринея молочним банановим коктейлем. Так традиційно пили за свою зустріч і своє прощання, за здійснення мрій. Час наче облітав, як сніг з дерев. Вже ранок нового дня тихо плив над містом, що не спало цієї ночі. Дзвінок у двері, тупіт і гамір у коридорі. Іриней прислухався. Йому так не хотілося повертатися з казкової таємничої невагомості, яка більше, він знав, не повториться. Він подивився на мадам Зою, підніс вказівний палець до губ: « Ш-ш, нас немає». Але дзвінок ставав все настирливішим. А ще голос Романа, Сави і сміх і шарудіння:
- Ірику, ми бачили світло у вікні, ти дома, відчиняй, з новим роком! Довелось відчинити. Друзі з галасом, сміхом, шампанським і тортом заповнили кімнату, проникли у цю тишу, яка була такою чарівною і п’янкою, ще хвилину тому. Прийшли всі: Дарина, Ростик, Марго, Кюрі, Сава, Роман, Шарапова. Вперше Іриней зовсім не зрадів. Це так недоречно, так невчасно. Але ж вони хотіли зробити йому приємну несподіванку. Вже пінилось відкрите шампанське, що розливали у бокали, які дівчата діставали з полиці шафки у кухні, вже була ввімнута музика. Ніхто спочатку і не помітив Зою, що сиділа у кімнаті на дивані. Аж поки Кюрі не зайшла туди і голосно сказала:
- Ой, а чому ти нам не сказав, що до тебе приїхала мама?
Іриней приголомшений не міг вимовити і слова. Він був спантеличений. Відчував себе так ніяково, так незручно.
- Ми – друзі Іринея, прийшли його поздоровити. Ось- Рома, Сава, Маргарита…,- пояснювала Дарина,- а то, думаєм він тут сам, може захворів. Зоя підвелася, подавала їм по черзі руку, усміхнулася:
-Так, ви справжні друзі, добре, прийшли, йому буде веселіше, бо мені вже треба іти. Я не мама Іринея, я просто випадкова знайома, що забрела на світло у його квартирі. Вона одягла шубку, зняла Іринеєві тапочки і взула чобітки. Іриней стояв, як вкопаний, він розумів, що вона зараз піде, назавжди, він більше її ніколи не побачить. Щось не договорили, щось не подумали, не попрощались і … Вона пішла, за нею зачинилися двері. Він вибіг у коридор у шкарпетках, біг униз, а вона вже виходила з під’їзду, в ранок, що вже сірівся.Зоя помахала йому рукою, в її очах ще жила синя-синя ніч, усміхнулась і сказала: «Вони вчасно, прощавай, хай щастить». В коридорі з синіми панелями на сірих сходах лежала помаранчева мандарина, якою вчора гралася руда кітка Рита. У квартирі Іринея було гамірно і всі раділи, що нарешті побачили друга і звеселили його у перший день нового року. А до віконного скла більше не билися білі метелики, сніг вже не падав, ніч минула.
Сава розповідав, як вони зустрічали новий рік на дачі у Романа, що такого ще не було, щоб так всі разом, тільки його, Іринея їм не вистачало. Ростик і Дарина шептались і цілувались, Марго прибирала на кухні і викидала до смітника шкірки від з’їджених мандаринів і туди ж викинула недогорілу свічку з склянки і пісок… Кюрі вже планувала святкування свого дня народження на сьогоднішній вечір. Лише Шарапова мовчала, неначе розуміючи, що щось тут не так. Вона запитала Іринея тихо, щоб ніхто цього не чув:
- Хто та жінка?
- Мадам Зоя,- тихо сказав Іриней.
- Гарна… Пробач, ми невчасно. Так вийшло. Вибачишся за наше нашестя перед нею?
- Ні.
- Чому?
- Я більше ніколи її не побачу.
-Жаль.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=187276
Рубрика: Вірші, що не увійшли до рубрики
дата надходження 02.05.2010
автор: Лана Сянська