Ти звик кричати, я звикла не чути,
Ми двоє згоріли у буднях життя,
Все попелом стало, "Як далі нам бути?"
Питання нависло й полетить в забуття...
Гримаса від правди, стомленим болем,
Відбилася враз на чолі й у вікні,
Здається, що йдем ми засніженим полем,
Хтось з теплої хати співає пісні
Такий недосяжний, далекий та рідний,
А ми - в заметілі згубили свій шлях.
І грош нам ціна, може й того не гідні,
Це слово страшне нависа слово к р а х.
Замовкло враз все...Тільки ми,
Звичайні, буденністю заклопотані,
Так і не чуєм страшної сурми.
Ти кричиш - я не чую, усе за нотами.
Ось такі ми, нажаль, такі ми...
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=183958
Рубрика: Вірші, що не увійшли до рубрики
дата надходження 15.04.2010
автор: Мерана