А потяг рушає в дорогу,
на рейках знов чутно скрипіння.
Мабуть, таке долі веління,
так знову хотілося Богу...
Забудуть про нього і віти,
і щирі плачі на прощання...
І навіть те тихе зітхання,
що впало росою на квіти.
Забуде про нього це місто,
на лавах - прощальні записки.
А в пам'яті зігнуті риски,
бо стало вже їм зовсім тісно.
Так тісно, що ми мимоволі,
самі забуваєм вертатись
до того, що мусило статись,
що було частиною долі...
А потяг не вміє чекати,
гудки не гудки - це прощання.
І пізні тепер поривання,
бо потяг той вік буде мчати.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=182619
Рубрика: Вірші, що не увійшли до рубрики
дата надходження 08.04.2010
автор: Easy rain