Я відчуваю твій погляд на своєму тілі.Він наче сотні малесеньких гвіздочків пронизує моє тіло.Я почуваюся зовсім безпомічною,такою маленькою та тендітною.З часом,звикаючи до цього відчуття,я починаю отримувати насолоду лише від того,що ти подивився на мене,нехай то буде навіть грайливий погляд,але він мій,я впіймала його,впіймала на гарячому.
Різкий зойк.Ледве відірвавшись від твоїх очей,я миттю перевела очі на свою ліву руку,місце,звідки надходила якась дивна і в той час нестерпна біль.Я побачила малесеньку краплинку крові,що так сміливо розташувалася трохи нище від плечового суглобу.Подив...Здивування-це не те,що в ту хвилину наповнювало мою голову.Невстигнувши визначитися,що саме потроху оволодівало моїм сумлінням,я знову і знову відчувала цей зойк,і лише після сотні таких незрозумілих подій,я зрозуміла що саме мені це нагадувало.Це акупунктура.Точно-це слово прозвучало в моїй голові не менш галасливо,ніж Енштейнівська "ЕВРИКА".
Минуло хвилин десять...Я щоразу пересувалася поглядом до нової точки уколу.Мене не дивували краплинки,які трохи лоскотно і навіть прекрасно спливали моїм тілом.Це нагадувало мені довгі та томні вечорі біля вікна,по якому повільно та пристрасно котилися краплинки холодного дощу.
Я незнаю скільки минуло часу.Я безупинно спостерігала за тим,як моє тіло перетворюється на закривавлений шматок м”яса.В якусь мить мені здалося,що саме це формулювання не є доречним,але перша думка,то як татуювання-назавжди залишає слід.
Мене це не хвилювало.
Я частенько ловила себе на думці про те,що я неправильно сиджу,неправильно ходжу, не так розмовляю, не так посміхаюся, мій погляд не відповідає даній ситуації,моя поведінка взагалі недопустима, просто нестерпна.Чи варто завжди контролювати себе?Почуватися роботом, програмуючи завчасно кожний рух,слово,погляд та вираз обличча. Нехай.Буду роботом.Навіть це буде новим для мене.Хоч якась новизна в моєму житті.
Увінчану тишою медитацію,ні,скоріше для мене це було виставою.Отже,увінчану тишою виставу,обірвал ледь чутний звук,який я одразу впізнала.Але спочатку я подумала не про те,що це був за звук,і де я його могла чути,а про те,як він посмів зірвати цей процес поглинання мене червоною безоднею,темніючим з кожною хвилиною полотном,що річкою розливалося моїй тілом.Цей звук став ніби проваллям між тишою та життямЯ повернулася.
Ще зовсім повна скляднка апельсинового соку розірвала мою свдомість на сотні думок, непорозумінь.Ось і він,таємничий і вже потроху ненависний звук.Навколо була така тиша,що навіть ці низькочастотні хвилі змогли її зруйнувати,як картковий будиночок.який будували годинами,прагнули та жадали.
В самісінькій середині блідо-помаранчевої рідини потроху розпливалася багряно-червона краплинка.Вона боролася,боролася за своє існування.Мені на мить здалося,що я відчувала її жагу до життя,до примітивного існування,до звичайнісінької свободи.Звільнившись з мого тіла,відділившись від маси інших,що нічим не відрізнялися від неї,такої досконалої та задовбаної кількістю маси,вона прагнула лише одного-життя.
В ці 320 секунд я почувалася Творцем,який щойно відібрав мрію,прагнення,життя в того,що заслуговувало на все це більше,чим що-небудь.
Червоненька пляма потроху втрачала свій колір,розчиняючись в масі блідо-помаранчевої рідини,залишаючи по собі лише тоненькі ниточки свого їства-так,як зникає остання надія.
Стоп-кадр.З-за декорацій чується голос режисера:
„Тата,ти ще тут?Що трапилось?”
Так обірвалась чергова театральна постановка моєї підсвідомості.Я знову повернулася до нього,згадавши те,що прагнула присвоїти його погляд.
Рефлекторно обхвативши краєчками губ тонесеньку трубочку,я почала допивати свій фреш.Він не мав смаку.Ніякого.Маленькими частинками я вбиваю себе,відбираючи краплини життя.
Стоп-кадр.Голос режисера з-за кадру:
- Тата,сонечко,поговори зі мною!Я все ще тут,а де ти?
- Я тут...
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=178748
Рубрика: Вірші, що не увійшли до рубрики
дата надходження 20.03.2010
автор: Сльоза