Мережевий Янгол

(з  роману  "Вимір  любові")

Коли  людина  раптом  зникає  з  нашого  життя,  доля  будь  то  з  серця,  будь  то  з  розуму  відшматовує  якусь  нашу  частинку.  Все  залежить  від  того,  наскільки  ця  людина  була  нам  близька,  наскільки  тісно  ми  були  пов’язані  з  нею  на  життєвому  шляху  чимось  спільним.  Та  за  відчуттям  своєї  втрати  ми  зазвичай  не  звертаємо  уваги  на  те,  що  ця  близькість  має  різні  засади  і  різне  походження.  І  за  цим  ми  так  і  не  дізнаємось  про  справжню  її  ціну,  якщо  не  перевіримо  перш  за  все  свою  душу.

Олекса  Сивий  зник  у  вересні  2002  року.  В  один  з  останніх  по-літньому  сонячних  днів  року  він  несподівано  для  всіх  співробітників  звільнився  з  посади  керівника  відділу  позик  Русько-Кримської  лихварні  і  зник.  Його  зникнення  з’ясувалось  наступного  дня,  коли  до  лихварні  подзвонила  його  жінка  і  запросила  чоловіка  до  спільника.  Для  неї  стало  справжнім  відкриттям,  що  Олекса  звільнився  і  більше  тут  не  працює,  та  і  працівники  лихварні  дуже  здивувались,  коли  дізнались,  що  їх  колишній  керівник,  який  був  зразковим  сім’янином,  ще  вчора  не  повернувся  додому.  Керівник  правління  пригадав,  що  на  його  питання,  чому  Олекса  залишає  роботу,  той  відповів:  “Починаю  нове  життя”.  А  ще  на  його  робочому  місці  знайшли  в  друківниці*  аркушик  паперу,  на  якому  великими  літерами  було  написано:  Один  світ  я  вже  пізнав.  І  все,  що  вмів,  зробив  у  ньому.  На  мене  тепер  чекає  інший  світ.  Я  йду  туди.  І  не  шукайте  мене,  бо  сюди  я  не  повернусь  ніколи...

Це  було  дуже  дивно.  Олексу  вважали  за  відмінного  працівника  з  блискучим  майбутнім.  Він  був  дуже  відкритою  людиною,  і  на  кожній  своїй  роботі  йому  вдавалось  створювати  поруч  з  собою  коло  однодумців,  які,  розуміючи  його  думки  з  півслова,  працювали  натхненно,  плідно  і  несамовито.  І  сімейне  життя  Олекси  здавалось  успішним:  жінка-красуня,  яка  керувала  крамницею  парфумів  на  Петровських  Алеях,  двійця  дітей,  котрі  навчались  в  Могилянці,  триповерховий  будинок  на  Козачій  горі,  дві  візниці,  вітрильниця  та  чудова  хатинка  для  відпочинку  на  берегу  Дніпра  майже  навпроти  вишгородського  Ермітажу.  Щороку  подружжя  Сивих  всією  сім’єю  вирушало  під  час  відпустки  по  різних  країнах  світу.  Про  таке  життя  багатьом  можна  було  тільки  мріяти,  але  Олекса  відмовився  від  усього  цього  і  зник.
Заради  чого  він  це  зробив?  Ця  думка  ніяк  не  давала  спокою  його  дружині,  яка  після  свого  повернення  з  лихварні  неабияк  стривожилась.  Павліна  Сива  чомусь  була  впевнена,  що  він  просто  пішов  до  іншої  жінки,  і  серце  її  розривалось  від  ревнощів,  образ  і  нерозуміння.  Вона  перебрала  вдома  всі  речі,  які  залишились  від  чоловіка,  але  так  і  не  знайшла  будь-чого,  що  могло  хоча  б  якось  пояснити  причину  його  зникнення.  Проплакавши  дві  ночі  поспіль,  вона  вирішила  будь  за  що  знайти  і  повернути  Олексу,  але  не  бажаючи  розголосу,  звернулась  з  прохання  знайти  її  невірного  не  до  варти,  а  до  відомого  приватного  розшукувача  Левка  Лизогуба.

Левко  Лизогуб  ніяк  не  нагадував  нащадка  старовинного  козацького  роду.  Кожний,  хто  вперше  звертався  за  його  послугами,  уявляв  такого  собі  кремезного  велетня  з  розкішними  вусами  і  обов’язковою  люлькою  під  ними,  та  при  зустрічі  зі  здивуванням  помічав  маленького  сухенького  чоловічка  в  окулярах  без  будь-якого  натяку  на  волосся,  ледь  помітного  за  величезним  робочим  столом,  на  якому  у  тільки  йому  самому  відомому  порядку  нагромаджувались  книги,  папери,  зошити  та  чисельні  злики.  Але  варто  було  Левку  підняти  на  відвідувача  уважний  погляд  великих  карих  очей,  потужно  підсилений  товстим  склом  окулярів,  як  у  того  миттєво  складалось  враження,  що  стіл  починав  зменшуватись,  а  його  власник  навпаки  –  зростати.  Одразу  ж  здавалось,  що  цей  дивний  чоловік  вже  наперед  знає  всю  суть  тієї  справи,  з  якою  до  нього  звернулись  і  що  він  неодмінно  розв’яже  всі  її  заплутані  вузли.  Говорив  Левко  тихо,  але  так,  що  навіть  найгаласливий  відвідувач  стихав  і  викладав  суть  своєї  справи  ледве  не  пошепки.

Уважний  спокій  Лизогуба  подіяв  на  Павлину  Сиву  відразу  ж.  Її  рішучість  і  гнів  вмить  розтанули,  і  очам  сестри  розшукувача,  Олени,  яка  принесла  їм  каву,  предстала  розгублена  і  безпорадна  жінка,  котра  навіть  не  знаходила  відповіді  на  деякі  запитання  маленького  чоловічка  в  окулярах.  Здавалось,  що  зникнення  чоловіка  настільки  зруйнувало  її  звичний  світ,  що  тепер  вона  і  не  знала,  які  кроки  в  житті  робити  далі.  Та  якось  не  відповідала  цьому  враженню  її  вперта  впевненість  у  припущенні,  що  Олекса  пішов  до  іншої.  Сестра  розшукувача  не  пішла  до  себе,  вона  так  і  залишилась  з  братом  та  відвідувачкою,  і  Павліна  за  весь  час  бесіди,  що  продовжувалась  більше  години,  навіть  і  не  помітила,  що  з  деякої  миті  вона  відповідала  лише  на  відповіді  Олени.

Олена  Лизогуб  працювала  разом  з  братом.  Вона,  як  і  Левко,  закінчила  з  відзнакою  правничий  відділ  Могилянки.  До  певного  часу  вона  була  непоганим  захисником  і  виграла  не  одну  справу  в  суді.  Але  одного  разу  Левко  попросив  її  допомогти  у  своїй  роботі,  Олена  згодилась  і...  залишилась  у  розшуці  назавжди.  Мабуть  тут  поле  діяльності  було  значно  ширшим  для  її  розуму,  стрімкого,  допитливого  і  здатного  прораховувати  все  наперед.

-  Отже,  що  скажеш,  Оленко?  –  повернувся  до  сестри  Левко,  коли  за  дружиною  Олекси  Сивого  зачинились  двері.

-  Те  ж  саме,  що  і  ти,  -  посміхнулась  вона.  –  Треба  подивитись  на  положення  його  очима.  Одне  знаю,  щоб  піти  до  іншої  жінки  зовсім  не  обов’язково  зникати  безслідно.  Для  цього  високу  посаду  зазвичай  не  залишають.  Отже,  тут  щось  інше...

-  Викрадення?  –  блиснули  в  її  бік  окуляри  брата.

-  Це  могло  б  бути,  якщо  б  вона  отримала  листа  з  вимогами  чи  спільникового  дзвінка,  -  швидко  відповіла  вона.  –  Але  вже  третій  день  пішов,  а  жодної  звістки  нема.

-  Нещасний  випадок?

-  Це  якось  не  пов’язується  з  його  звільненням.  Та  все  одно  треба  перевірити  всі  лікарні.  Але  Павліна  вже  дзвонила  в  усі  наявні  лікарські  заклади...

-  Тоді  залишаються  чужопланетяни,  -  посміхнувся  Левко.

-  Вірно,  братику,  -  блиснула  посмішкою  у  відповідь  Олена.  –  Здається  мені,  що  розгадка  криється  у  чомусь  незвичному  для  суспільства...  Звісно,  чужопланетяни  тут  ні  до  чого,  але  є  в  мене  таке  передчуття,  що  маємо  щось  новеньке  для  нас.  Та  все  одно  треба  перевірити  всі  припущення.  

-Гаразд,  сестричко,  -  Левко  зняв  окуляри  і  потер  пальцями  втомлені  очі.  –  Спочатку  навідаємось  до  його  роботи.  А  вже  потім  поділимо  напрямки  пошуку  між  собою.
Але  і  похід  розшукувача  до  Русько-Кримської  лихварні  мало  чого  прояснив.  Додати  до  вже  відомого  щось  суттєве  не  міг  ніхто.  Хіба  що  якоїсь  уваги  заслуговували  слова  підлеглих  Сивого,  що  він  частенько  щовечора  затримувався  на  роботі  години  на  три-чотири.  Що  він  робив  в  цей  час,  ніхто  сказати  не  міг,  але  всі  ті,  хто  інколи  теж  залишався  в  лихварні  такими  вечорами,  неодмінно  бачили  його  за  рамкою  числовода.  Саме  ця  обставина  і  народила  цікаву  здогадку  в  голові  Левка  та  спонукала  в  останню  мить  зайти  до  відділу  обслуги  числоводів  лихварні  і  запитати  там,  чи  бував  Олекса  Сивий  у  всесвітній  мережі  на  сторінках,  не  пов’язаних  з  його  роботою.  Керівник  цього  відділу  поклацав  хвилин  п’ятнадцять  клавішами  свого  числоводу  і  роздрукував  для  Лизогуба  аркуш  паперу  з  усіма  адресами  сторінок  світової  мережі,  котрі  Сивий  відвідав  протягом  останнього  місяця.  
Те,  що  побачив  Левко  на  аркушику,  здивувало  його  так,  що  він  ледь  не  забув  окуляри  на  столі  керівника  відділу.  Але  він  швидко  пригасив  цей  спалах  здивування  і,  задоволений  своїм  відкриттям,  поспішив  додому.

-  Отже,  Оленко,  дивись,  -  сказав  він,  передаючи  сестрі  той  самий  аркушик.  –  Він  кожного  вечора  і  не  одну  годину  бував  на  сторінці  знайомств  Місто  кохання.  Виходить,  що  справа  тут  все  ж  таки  в  жінці...

-  Не  поспішай,  братику,  -  зупинила  його  вона.  –  Це  знов  тільки  припущення,  яке  треба  доводити.  Та  з  того,  що  він  заходив  на  цю  сторінку  і  в  останній  день  на  роботі,  можна  припустити  і  таку  ще  можливість  -  а  що,  коли  він  і  зараз  цією  сторінкою  користується?  Отже,  є  сенс  пошукати  його  і  там...

-  Ось  за  що  я  так  люблю  тебе,  так  за  твій  розум,  -  посміхнувся  брат.  –  Та  де  ж  тобі  такого  чоловіка  знайти,  щоб  з  ним  впорався?

-  Недоречний  жарт,  братику,  -  посерйознішала  Олена.  –  Моє  щастя  мені  шукати,  колись  і  його  час  прийде...  Але  Олекса  Сивий  тут  ні  до  чого.  Ніж  мою  долю  обговорювати,  краще  його  шукати  будемо...

-  Добре,  повів  плечами  Левко.  –  Так  і  вирішимо.  Ти  сідай  за  числовід,  а  я  на  себе  інші  напрямки  візьму...

Сторінка  знайомств  "Місто  кохання"  була  дуже  зручною  для  спілкування  в  мережі.  Кожний,  хто  залучався  для  пошуку  кохання  свого  життя,  отримував  тут  щось  схоже  на  свою  кімнату,  з  якої  міг  спілкуватись  будь  з  ким  з  таких  само  шукачів.  Треба  було  розмістити  тут  свої  дані,  коротенько  розповісти  про  себе  та  при  бажанні  додати  кілька  своїх  злик.  Олена  все  так  і  зробила  і  налаштувала  себе  на  багатоденне  сидіння  за  рамкою  числовода...
Олекса  Сивий  знайшов  її  раніше  ніж  вона  почала  його  пошук.  Поки  вона  вивчала  довгий  список  чоловіків  сорока-сорока  п’яти  років,  котрі  шукали  тут  свою  долю,  її  числовід  дзенькнув,  і  у  верхньому  кутку  на  рамці*  з’явилось  зображення  листа.  І  коли  Олена  клацнула  по  ньому,  лист  розгорнувся,  і  вона  нарешті  побачила  ім’я  того,  хто  побажав  з  нею  листуватись.  Писав  їй  якийсь  Мережевий  Янгол,  і,  хоча  на  таких  сторінках  мережеві  імена  нічого  не  значать,  розкриваючи  сторінку  з  його  даними,  Олена  чомусь  відчула,  що  це  і  є  той,  кого  вона  розшукує.  Дійсно,  дані  Мережевого  Янгола  повністю  співпадали  з  тим,  що  їй  було  відомо,  та  не  можна  було  поспішати  і  підкорятись  неясному  ще  відчуттю.  Тим  більше,  що  злики  на  його  сторінці  не  було,  а  в  самому  повідомленні  було  лише  два  слова,  цей  Янгол  тільки  вітав  її.  Олена  якось  відповіла  і  знов  повернулась  до  перегляду  списку  чоловіків.  Та  незабаром  знов  дзенькнув  дзвіночок,  повідомляючи  про  новий  лист  від  її  дописувача.


-  Ви  сьогодні  дуже  зосереджені,  -  писав  він.

-  З  чого  це  Вам  так  здалося?  –  запитала  Олена,  вражена  тим,  що  він  вгадав  її  стан.

-  Мабуть  це  дивно,  але  я  якимось  чином  відчуваю  настрій  співбесідниці,  -  писав  він  у  відповідь.  –  Спочатку  для  мене  це  було  відкриттям,  та  згодом  я  до  цього  звик.

-  А  якщо  Вам  це  лише  примарилось?  –  чомусь  роздратувалась  вона.

Кожна  бесіда  двох  людей  має  свою  душу,  -  з  деяким  запізненням  відповів  він.  –  І  ця  душа  складається  з  зустрічних  почуттів,  які  можуть  бути  різними  чи  однаковими.  Та  коли  ми  вміємо  слухати,  ми  завжди  можемо  відчути  те,  що  вирує  в  душі  навпроти.  Це  досить  легко,  коли  ми  бачимо  очі  один  одного,  а  мені  якось  вдається  робити  це,  навіть  коли  я  не  бачу  співбесідницю.  Щось  тремтить  в  її  рядках,  і  я  це  відчуваю.  Ось  зараз  я  відчуваю  досить  сильну  Вашу  зацікавленість  і  внутрішнє  незадоволення  від  того,  що  я  це  вгадую...

Олена  замислилась.  Вона  шукала  слова  для  відповіді  і  не  знаходила  їх.  Розмова  явно  була  не  в  її  руках.  На  мить  їй  здалось,  що  невидимий  співбесідник  скоріше  першим  витягне  з  неї  все  необхідне  для  себе  і  нічого  не  дасть  взамін.  Двічі  вона  починала  писати  і  двічі  стирала  слова,  які  здавались  їй  зовсім  не  тим,  що  треба  було  сказати.  Та  і  він  мовчав...

-  Вибачте,  Оленко,  -  нарешті  з’явились  перед  її  очима  його  слова.  –  Тут  у  мене  одна  жінка  плаче,  і  треба  її  підбадьорити.  Буду  радий  поспілкуватись  з  Вами  трохи  пізніше.  Ви  мені  теж  цікаві.  Хай  Вам  сьогодні  насниться  найприємніший  сон...

Більше  цього  вечора  він  не  писав.  Олена  продовжила  свій  пошук,  але  чомусь  вона  робила  це  без  притаманної  їй  завзятості.  Перед  її  очима  проходили  сторінки  чоловіків  зі  зликами  і  без  них,  з  різними  бажаннями  й  надіями.  Та  невідступно  переслідували  її  слова  Мережевого  Янгола,  спокійні  і  впевнені,  зовсім  не  нав’язливі,  але  вони  якимось  дивним  чином  тримали  біля  себе,  начебто  притягували,  як  магніт.  Вона  час  від  часу  перечитувала  їх  знов  і  знов,  поверталась  до  його  сторінки  з  даними,  але  зрозуміти,  чому  їй  так  хочеться  отримувати  хоча  б  пару  рядків  від  нього,  Олена  не  могла.  Все  це  нагадувало  те,  коли  ти,  забувши  якесь  слово,  хочеш,  але  не  можеш  його  вимовити,  нестерпно  шукаючи  його  тінь,  що  мерехтить  у  далеких  закамарках  твоєї  пам’яті.

Зранку  на  сторінці  знайомств  Олену  вже  чекало  його  повідомлення.

-  Доброго  ранку!  –  писав  він.  –  А  це  я  з  в’язкою  добрих  посмішок...  Сподіваюсь,  Ви  мені  пробачили  вчорашню  мою  втечу?

-  І  Вам  доброго  дня,  -  посміхнулась  Олена.  –  Чи  вдалося  Вам  вилікувати  від  сліз  ту  жінку?

-  Вдалося...  Посміхається  зараз  так,  як  і  Ви  в  цю  мить...

-  А  звідкіля  Вам  відомо,  що  я  посміхаюсь?  –  широко  розкрила  очі  вона.  

-  Я  ж  писав  учора,  що  бачу  душу  людини  за  її  словами,  -  відповів  він.  –  Я  навіть  знаю  наступне  Ваше  питання...

-  І  яке  ж  воно?  –  поцікавилась  Олена.

-  Вас  цікавить,  що  саме  я  шукаю  на  цій  сторінці...  –  вгадав  її  думки  Мережевий  Янгол.
Олена  відповіла  не  одразу.  Чи  він  блискуче  володів  мистецтвом  здогадки,  цей  Янгол,  чи  справді  вмів  читати  душі.  Вона  сиділа  за  числоводом  і  раз  від  разу  перечитувала  все  їх  небагате  листування,  а  в  серці  її  завмирало  щось  незрозуміле,  нове,  і  чомусь  не  хотілося  їй  копатися  в  собі,  з’ясувати,  що  це  таке  там  її  тривожить,  краще  було  все  залишити  так,  як  воно  було.

Мережевий  Янгол  не  став  чекати  її  слів.  За  кілька  хвилин  він  написав  про  себе  майже  все.  Олекса  Сивий  не  приховував  нічого  про  себе:  ані  свого  імені,  ані  причин  свого  зникнення.  Він  писав,  як  відчув  одного  дня,  що  прожив  певний  відрізок  свого  життєвого  шляху  зовсім  не  так,  як  бажало  його  серце.  Все,  що  відбувається  у  світі,  залежить  від  їжі.  Якби  ми  харчувались,  скажімо,  сонячним  промінням,  людство  жило  б  зовсім  інакше.  Без  злоби,  без  жадоби,  без  зненависті,  без  війн.  Всі  негаразди  людства  походять  від  їжі.  Поки  ми  незалежні  від  необхідності  її  добувати,  як  у  дитинстві,  ми  живемо  радістю  і  щастям.  Коли  ж  приходить  час  ступати  на  шлях  її  пошуків,  ми  змінюємо  критерії  радості  на  користь  ситості.  Ми  починаємо  інакше  розуміти  щастя.  Наше  доросле  щастя  йде  більше  від  шлунка,  ніж  від  душі.  А  те,  що  відчувалось  нам  у  дитинстві,  так  і  залишається  для  нас  чи  приємним  спогадом,  чи  примарою,  що  народжена  письменниками  та  поетами.  Олексі  обридло  жити  заради  їжі,  він  хотів  хоч  трошки  пожити,  щоб  насолоджуватися  справжньою  радістю  життя.  Весь  цей  час  він  віддавав  належне  умовностям  життя,  як  це  робили  всі  навкруги.  А  тут  він  одного  сонячного  дня  просто  вирішив  змінити  все  у  своєму  світі  назавжди.

Він  написав  усе,  що  Олені  було  потрібно  як  розшукувачу,  але  в  його  словах  було  щось  і  таке,  чим  він  напускав  якесь  дивне  тепло  в  її  душу.
-  А  чому  Ви  взяли  собі  таке  дивне  ім’я?  –  нарешті  спромоглась  на  продовження  розмови  вона.

-  У  світі  дуже  багато  нещасливих  жінок,  -  вразила  її  його  відповідь.

-  І  Ви  даруєте  всім  щастя?  –  поцікавилась  Олена.

-  Щастя  –  не  подарунок,  -  відповів  Олекса.  –  До  свого  щастя  або  нещастя  ми  йдемо  самі.  Все  залежить  від  наших  кроків.  Далеко  не  кожний  з  них  веде  до  щастя.  Все  залежить  від  того,  із  якими  думками  ми  його  робимо.  Та  від  того,  чи  живе  любов  у  наших  серцях.  Інколи  наші  думки  і  розрахунки  витискують  її  із  серця.  Інколи,  навпаки,  любов  переплутує  всі  думки.  Людина  не  може  бути  одною,  коли  робить  такий  крок.  Поруч  із  нею  обов’язково  має  хтось  бути.  Якщо  поруч  із  нею  янгол,  вона  крокує  до  щастя.  

-  Ви  сподіваєтесь  зробити  щасливим  весь  світ?  –  набравши  це  питання,  Олена  відчула  якусь  неприємну  ущипливість  у  своїх  словах.

-  На  весь  світ  мене  не  вистачить,  -  посміхнувся  Мережевий  Янгол.  –  Мені  достатньо  і  кількох  посмішок,  із  якими  ці  жінки  крокуватимуть  далі.  Я  спілкуюсь  з  тими,  хто  стоїть  перед  новим  кроком  у  житті.  Та  я  нічого  не  раджу,  я  лише  дарую  посмішку,  яка  надає  їм  сили  і  любові.

-  Ви  з  усіма  зустрічаєтесь?  –  не  втрималась  від  ще  одного  ущипливого  питання  вона.

-  Янголи  мають  бути  незримими...  –  знов  відповів  він  із  посмішкою.

-  Навіщо  це  Вам?  –  прямо  запитала  Олена.

-  З  часом  Ви  самі  зрозумієте,  -  і  в  його  слова  вона  відчула  глибокий  і  трохи  сумний  подих.

Це  було  дуже  дивно.  Олена  ніколи  не  уявляла  собі,  що  звичайне  листування  в  мережі  може  наповнюватись  відтінками  почуттів,  посмішками  чи  тугою,  піднесеністю  чи  порожнечею  душі.  Вона  начебто  була  поруч  зі  своїм  співбесідником,  хіба  що  не  бачила  його  очей.  І  якби  в  неї  не  було  його  злики,  Мережевий  Янгол  уявлявся  б  Олені  чимось  безтілесним,  подібним  до  хмаринки,  у  глибині  якої  світилась  проявами  почуттів  його  душа.  Та  злика  давала  більше.  Олена  тепер  знала  його  очі.  Вона  майже  бачила,  як  вони  рухаються,  як  розширюються  чи  звужуються,  як  з  них  струменіть  натхнене  проміння  і  як  вони  покриваються  запоною  втоми.  До  того  ж  Олені  хотілось  весь  час  спілкуватись  з  ним,  і  вона  відчувала  вже,  що  така  її  зацікавленість  зумовлена  не  стільки  потребами  справи,  скільки  зростаючим  бажанням  відкрити  щось  нове  в  собі  самій.  

Цієї  ночі  вона  довго  не  могла  заснути,  бо  загадка  Олекси  Сивого  стала  для  неї  чимось  більшим,  ніж  звичайна  справа  з  розшуку  зниклого  чоловіка.  Їй  хотілось  зрозуміти  не  тільки  природу  його  вчинку,  а  й  збагнути  його  думки,  якими  він  живе  зараз.  Вони  здавались  Олені  захованими  не  так  далеко  від  поверхні  його  слів,  але  щоб  дістатись  їх,  треба  було  довго  шукати  вірний  шлях  або,  як  це  не  було  страшно,  змінитись  їй  самій.  Думки  її  нарешті  зовсім  переплутались,  і  вона  забулась  якимось  неспокійним  сном,  в  якому  крізь  темні  дощові  хмари  час  від  часу  пробивалось  до  її  серця  щедре  тепло  сонця.
Наступного  ранку  на  запитання  брата  про  просування  справи  Олена  не  сказала  йому,  що  вже  знайшла  Сивого,  а  вигадала  якусь  відмовку  про  занадто  велику  кількість  чоловіків  його  віку  в  мережі.  Нашвидку  впоравшись  зі  сніданком,  вона  поспішила  до  своєї  кімнати,  трохи  поміркувала  про  щось,  а  потім  швидко  набрала  число  спільника  Павліни  Сивої  і  домовилась  з  нею  про  зустріч.  Олена  навіть  і  не  могла  собі  сказати,  навіщо  їй  так  потрібна  зустріч  з  дружиною  зниклого,  мабуть  вона  чекала  від  цієї  розмови,  що  ще  на  якийсь  крок  наблизиться  до  своєї  відгадки.

Вони  зустрілись  в  кав’ярні  на  Когутовій  вулиці  в  Малій  Празі.  Тут  були  найсмачніші  в  Києві  повітряні  тістечка,  і,  як  з’ясувалось,  обидві  жінки  були  до  них  дуже  небайдужі.  Але,  здавалось,  Павлині  вони  сьогодні  зовсім  не  смакували.  Вона  була  якась  роздратована  і  не  приховувала  свого  стану,  начепивши  на  обличчя  маску  нервової  гордовитості.

-  І  чого  йому  не  вистачало?  –  говорила  вона,  запалюючи  чергову  цигарку.  –  Я  ж  робила  все  можливе,  щоб  у  домі  все  було  на  найвищому  рівні...  І  все  ж  було:  і  сім’я,  і  затишок,  повний  стіл,  і  навіть  кімнат  вистачало,  щоб  наодинці  при  нагоді  побути.  Та  і  я  тримаю  себе  так,  що  чоловіки  на  мене  задивляються.  І  все  це  кинути  заради  якоїсь...

-  Щоб  піти  до  іншої,  зовсім  не  обов’язково  звільнятись  з  роботи...  –  спробувала  повернути  бесіду  в  інший  бік  Олена.

-  Це  не  доказ,  -  відмахнулась  Сива.  –  А  куди  ще  він  міг  піти?  Він  не  може  жити  без  спілкування.  Йому  завжди  був  потрібний  співбесідник...

-  А  про  що  Ви  з  ним  зазвичай  говорили?  –  запитала  Олена,  жалкуючи,  що  Павліна  ховала  очі  за  темними  окулярами.  –  Хоча  б  за  останній  місяць...

-  Про  що?  –  Павліна  нервово  потерла  пальцями  скроні.  –  Про  відпустку,  мені  хотілось  цього  року  поїхати  в  Палестину,  про  перебудову  другого  поверху  в  домі,  про  нову  візницю,  бо  наші  вже  занадто  старі  для  його  положення,  про  мій  день  народження,  він  має  за  тиждень  бути,  про  те  що  треба  купити  для  дому,  про...

-  А  в  театр  ви  часто  разом  ходили?  

-  А  тут  у  нас  різні  смаки,  -  знов  запалила  цигарку  жінка  навпроти.  –  Я  зазвичай  ходжу  на  щось  нове,  що  ставлять  відомі  постановники  та  про  що  багато  пишуть  у  новинах.  Треба  ж  знати,  що  у  світі  діється...  А  Олексі  подобались  якісь  зарозумілі  п’єси.  Він  спочатку  мене  водив  на  них,  та  мені  це  нецікаво...  Навіщо  додумувати  думку,  коли  значно  простіше  її  одразу  ж  сказати?  Та  й  глядачі  на  цих  виставах  якісь  не  ті...  

-  Мабуть  і  книжки  до  вподоби  різні  були?

-  А  як  Ви  вгадали?  –  навіть  зняла  окуляри  Сива,  щоб  краще  роздивитись  співбесідницю.  –  Він  завжди  кепкував  з  моїх  книг,  а  сам  читав  чи  історичні,  чи  уявні*.  А  чим  погані  книжки  про  кохання?  Щоб  про  них  не  казали,  що  це  вуличне  письменство,  але  ж  і  це  життя...

-  А  Ви  кохаєте  його?  –  нарешті  задала  своє  головне  питання  Олена.

-  Звичайно,  а  як  же?  –  миттєво  відповіла  Павліна,  але  в  її  погляді  не  промайнуло  жодної  іскринці.  –  Я  робила  все  для  сім’ї.

-  А  він  –  Вас?

-  Раніше  була  впевненою  в  цьому,  -  раптом  з  Павліни  обпала  гордовитість  і  перетворила  її  на  маленьку  нещасну  жінку,  яку  Олена  вже  бачила  під  час  першої  їх  зустрічі  в  кімнаті  брата.  –  Він  був  такий  уважний,  останню  копійчину  ніс  до  сім’ї,  всі  відпустки  ми  проводили  разом...

-  І  Ви  не  відчували  в  ньому  будь-яких  змін?

-  Та  ні...  Мабуть  приховував  добре...

Подальша  розмова  стала  вже  нецікавою  для  Олени.  Відтепер  вона  знала,  від  чого  пішов  Олекса  Сивий.  Вона  знайшла  якийсь  привід  закінчити  бесіду,  розпрощалась  з  Павліною  та  вийшла  на  вулицю.  Осінь,  що  кількома  днями  раніше  покрила  київські  вулиці  золотим  листопадом,  цього  разу  захмарила  небо  і  розплакалась  прохолодним  дощем.  Олена,  котра  полюбляла  зануритись  у  роздуми,  крокуючи  містом,  це  не  дуже  сподобалось,  бо  потреба  ховатись  від  сумної  настійності  цього  дощу  під  полотняним  дахом  парасольки  і  дбати  про  те,  щоб  не  зачепити  нею  когось  із  зустрічних  перехожих,  відволікала  від  думок.  А  їх  дуже  багато  налетіло  в  її  голову  під  час  розмови  з  дружиною  Олекси  Сивого.  Вона  зітхнула  й  попрямувала  до  найближчої  зупинки  підземки.

Олена  їхала  вниз  самосходами,  і  назустріч  їй  пливли  догори  обличчя  киян.  Повз  її  очі  мов  би  рухались  різні  світи,  веселі  і  сумні,  заклопотані  й  мирні.  Дивні  вони,  ці  людські  світи,  прийшло  їй  на  думку,  вони  відкриваються  для  інших  або  будують  фортеці  навколо  себе.  Коли  вони  з’являються,  ці  фортеці?  Чи  не  з  самого  дитинства,  коли  наші  відкриті  для  сонця  душі  вперше  стикаються  з  кривдами,  з  несправедливістю,  з  відвертою  чи  прихованою  брехнею?  Мабуть,  нам  легше  співіснувати  поруч  з  усім  цим,  зводячи  душевні  мури.  І  жити  за  ними  у  своєму  особистому  затишку,  варячись  у  своїх  почуттях  і  образах  та  відкриваючи  віконця  в  цих  мурах  лише  на  мить,  щоб  у  черговий  раз  впевнитись  у  жорстокості  світу.  Але  він  зовсім  не  жорстокий.  Він  просто  собі  світ.  Його  жорстокість  –  це  наше  марновидіння,  це  і  є  наші  мури,  якими  ми  на  все  життя  відгороджуємось  від  нього.  
Олена  ввійшла  в  потяг,  зайняла  вільне  місце  і  подивилась  на  сидячих  навпроти.  Всі  вони  були  глибоко  в  собі,  навіть  ті,  хто  розмовляв  з  сусідом.  І  тут  вона  нарешті  збагнула  Олексу  Сивого,  котрий  водночас  позбавився  свого  марновидіння  щастя,  в  якому  його  жінка  була  закохана  не  в  нього,  а  в  свій  сімейний  затишок  і  в  себе  в  ньому.  Йому  просто  набридло  розтрачувати  своє  життя  лише  заради  того,  щоб  постійно  доводити  навколишньому  світу,  що  мури  його  сім’ї  кращі  за  інші  та  блищать  якось  особливо  і  незрівнянно.
Нема  жодної  людини,  яка  б  не  бажала  чистого  та  світлого  кохання,  але  майже  всі  задовольняються  його  замінником*,  бо  неспроможні  позбавитись  своїх  мурів.  І  взагалі,  яким  воно  є,  те  кохання?  Чи  то  є  витвір  великих  романтиків,  в  рамки  якого  ми  намагаємось  прилаштувати  свої  почуття?  І  де  та  межа  між  коханням  і  любов’ю,  якої,  до  речі,  немає  у  московітів  та  англійців?  Або  ми  все  ж  таки  у  більшості  своїй  і  є  заручниками  своїх  же  мурів?  Бо  саме  вони  стримують  душу  від  справжнього  польоту  в  небеса...

Так,  у  роздумах  своїх  Олена  повернулась  додому.  Щось  трапилось  з  нею  під  час  цієї  підземної  поїздки,  вона  добре  це  відчувала.  І  ще  їй  зараз  конче  потрібно  було  поспілкуватись  з  Мережевим  Янголом.  Вона  абияк  поснідала  і  поспішила  до  числоводу.  Але  повідомлень  від  нього  не  було.  Він  мовчав,  і  це  почало  тривожити  Олену.  Зазвичай  він  через  певний  час  відгукувався  на  надіслані  йому  слова,  але  зараз  його  мов  би  й  не  було  в  мережі.  Олена  відчувала  це  в  глибині  душі,  навіть  дивно  було,  що  її  серце  так  жадало  зараз  хоча  б  коротенького  спілкування  із  зовсім  незнайомим  невидимим  чоловіком.  Вона  трохи  переставала  бути  розшукувачем,  що  не  було  добре  для  справи,  та  все  більше  й  більше  розшукувача  в  ній  перемагала  жінка,  котра  бажає  щастя,  натяки  на  яке  їй  давало  листування  з  Мережевим  Янголом.

Олена  не  була  красунею  з  тих,  чиї  злики  розміщають  на  перших  сторінках  часописів,  але  в  неї  було  все  те,  що  дає  привід  чужоземцям  твердити  про  особливу,  виключну  красу  киянок  Їй  було  тридцять  два  роки,  але  виглядала  вона  на  років  десять  молодше,  бо  була  статна,  худорлява,  швидка  в  рухах,  з  дивною  оксамитовою  і  невразливою  навіть  для  дрібнесеньких  зморшок  шкірою,  і  лише  очі  Олени  були  мудріші  за  її  вік.  Цю  мудрість  вкарбувала  в  її  погляд  робота  розшукувача,  яка  примушувала  вивчати  і  добре  знати  недоліки  та  гідності  людей,  розуміти  природу  їх  вчинків  і  передбачати  їх  можливі  дії.  Її  розум  був  на  варті  її  душі,  тому  одразу  ж  відкидав  у  бік  легковажних  шукачів  короткочасного  щастя  й  і  самовпевнених  лицарів  душевних  фортець.  Олені  був  потрібний  той,  хто  не  мав  мурів  навколо  своєї  душі.  І  тому  вона  була  до  сьогодні  одна.

Раптом  дзвіночок  числовода  сколихнув  її  серце.  Мережевий  Янгол  усе  ж  таки  відізвався  на  її  палке  бажання  доторкнутись  поглядом  до  його  рядків.

-  Мене  забирають  до  лікарні,  -  сумно  писав  він.  –  Шкода  дуже,  але  що  зробиш...  Поспілкуємось  пізніше...  Бувайте...

Щось  неспокійне  затремтіло  в  її  душі  після  цих  слів.  Олена  піднялась  зі  стільця  і  довго  ходила  по  кімнаті,  занурившись  у  свої  думки.  Час  від  часу  вона  кидала  швидкий  погляд  на  числовід,  але  більше  повідомлень  від  Мережевого  Янгола  не  було.

Від  цього  неспокійного  заняття  відірвав  Олену  брат,  до  якого  прийшли  відвідувачі,  і  він  покликав  її  приєднатись  до  бесіди  в  той  же  спосіб,  як  це  було  з  Павліною  Сивою:  принести  каву  і  непомітно  перебрати  на  себе  право  задавати  питання,  щоб  надати  Левку  нагоду  слідкувати  за  очами  та  обличчями  гостей.  Та  під  час  розмови  Олена  була  неуважною,  бо  ніяк  не  могла  позбутись  тривожних  думок.  Левко  помітив  це  дуже  скоро,  але  й  виду  не  подав,  що  стривожений  станом  сестри,  тільки  вже  сам  довів  бесіду  до  завершення  і,  дочекавшись,  коли  відвідувачі  пішли,  запитав  нарешті,  чи  все  у  неї  гаразд.

І  тут  Олена  розплакалась,  як  маленька  дівчинка.  За  сльозами,  за  схлипами  вона  розповіла  братові  все,  про  що  дізналась  за  останні  дні  і  що  так  потужно  хвилювало  її  душу.  Левко  слухав  уважно  і  терпляче,  не  кажучи  і  слова.  Він  тільки  тримав  її  за  тремтячу  руку  і  дивився  в  її  заплакані  очі.  І  коли  сестра  вже  переповнилась  сльозами  і  вибігла  з  кімнати  до  себе,  зітхнув,  посидів  трошки  з  закритими  очима,  а  потім  узяв  слухавку  спільника  і  почав  дзвонити  одна  за  одною  в  київські  лікарні.  А  годину  по  тому  зайшов  до  кімнати  Олени  і  обережно  присів  на  край  ліжка,  де  зщулилась  безпорадно  й  тихо  його  улюблена  сестра.

-  Він  у  Патріаршій  лікарні  на  Брянській  вулиці,  -  сказав  Левко,  обережно  торкнувшись  її  руки.  –  З  ним  був  сильний  мозковий  удар.*  Та  зараз  йому  полегшало.  Отже,  геть  сльози  і  мерщій  туди.  Може,  саме  твоя  допомога  йому  і  потрібна.  А  справа  почекає...

Через  півтори  години  Олена,  дуже  хвилюючись,  переступила  поріг  палати,  в  якій  лежав  Олекса  Сивий.  Мозковий  удар,  як  їй  тільки-но  роз’яснив  черговий  лікар,  у  кращому  загрожував  йому  паралічем  кінцевостей.  Хворий  викликав  до  себе  швидку  допомогу  занадто  пізно.  І  тепер  залишалось  чекати  до  ранку,  чи  полегшає  йому.  Олекса  лежав  в  оточенні  всіляких  лікарських  пристроїв,  і  по  його  вигляду  трудно  було  сказати,  був  він  непритомний  чи  просто  спав.  В  палаті  стояла  тиша,  в  котрій  тихенько  бринькав  прилад  слідкування  за  роботою  серця,  і  цей  мірний  бренькіт  здавався  Олені  диханням  надії.  У  всякому  випадку  на  погане  цей  бренькіт  не  натякав.  І  вона  тихо  присіла  на  стілець  біля  його  ліжка,  жадібно  дивлячись  на  Олексу  великими  сумними  очима.  

Вона  обережно  торкнулась  глибокої  зморшки  між  його  густими  бровами  і  уявила  собі,  як  він  напружує  чоло  у  своїх  роздумах.  Цікаво  було,  як  змінювалось  його  обличчя,  коли  він  отримував  її  повідомлення,  що  думав  при  цьому  і  що  з’являлось  в  його  очах,  які  зараз  були  закриті  і  яких  теж  хотілось  торкнутися.  Олена  обережно  провела  пальцями  по  його  запалих  щоках  і  підборіддю,  а  потім  поклала  свою  руку  в  його  долонь.  Тепер  ці  руки,  подумала  вона,  мабуть  ніколи  не  піднімуться,  щоб  обійняти  жінку  чи  подарувати  їй  ласку,  вони  приречені  на  нерухомість  і  навіть  не  напишуть  не  напишуть  жодного  рядочку  тим,  хто  чекав  її  слів.

Чому  Олекса  Сивий  пішов  зі  свого  старого  життя,  Олена  вже  знала,  але  не  могла  ніяк  збагнути,  навіщо  він  не  спробував  збудувати  життя  нове,  з  новою  сім’єю,  стати  батьком  нових  дітей,  та  замість  цього  з  головою  занурився  в  листування  з  невідомим  жінками.  Це  не  було  грою,  це  не  було  примхою,  це  було  свідомим  вибором,  вона  відчувала  це,  але  щось  невловиме  кожного  разу  віддаляло  її  від  кінцевої  здогадки.

В  цих  думках  вона  непомітно  для  себе  заснула.  Якщо  і  наснився  їй  вночі  якийсь  сон,  все  одно  вона  його  б  забула,  прокинувшись  вранці.  Бо  тільки  Олена  підняла  вії,  їй  в  очі  линула  сіро-зелена  хвиля  погляду  Олекси.  Він  лежав,  не  ворушачись,  живими  були  лише  очі,  з  яких  з  м’якою  добротою  струменіла  на  неї  його  тепла  посмішка.

-  Доброго  ранку,  невідома  красуня,  -  тихо  сказав  він  і  спробував  посміхнутись  неслухняними  губами.  –  Так  ось  хто  шукає  мене  найстаранніше...  

-  Доброго  ранку,  -  ще  не  могла  прийти  в  себе  Олена.  –  Чому  Ви  так  вважаєте?

-  Я  дуже  добре  знаю  свою  дружину...  –  промайнула  сумна  тінь  у  його  очах,  яка  одразу  ж  змінилась  на  посмішку.  –  Вона  мала  одразу  ж  кинутись  в  пошуки.  Але  не  пішла  до  варти,**  бо  боїться  розголосу.  Їй  залишалось  тільки  звертатись  до  послуг  розшукувача.  Та  мені  поталанило,  що  цим  розшукувачем  стала  така  гарненька  жінка.  Не  треба  червоніти,  це  дійсно  так.  В  мене  був  час,  щоб  добре  роздивитись...  А  ще  у  Вас  дуже  м’які  і  добрі  руки...

Лише  зараз  Олена  збагнула,  що  її  рука  ще  з  учорашнього  вечора  стискує  його  долоню.  Але  вона  не  відняла  її,  бо  просто  цього  не  хотілось.  До  того  ж  їй  на  мить  здалося,  що  варто  лише  роз’єднати  їх  руки,  як  закриється  той  невидимий  отвір  взаєморозуміння  і  взаємної  доброти,  який  вона  відчувала  своєю  душею.

-  У  мене  те  ж  саме  відчуття...  –  підтвердив  її  відчуття  Олекса,  коли  їх  очі  знов  зустрілись.  –  Жаль  тільки,  що  я  своєю  поворушити  не  можу...

-  Та  це  ж  не  назавжди,  -  тихо  сказала  Олена.  –  Все  може  повернутись.  Треба  лише  бажати  цього,  боротись,  перемагати...

-  Я  знаю,  -  відповів  він.  –  Все  буде  гаразд  з  часом.  Але...  

-  Треба  забути  на  деякий  час  про  це  але...  –  поправляючи  ковдру  на  його  грудях,  сказала  вона.  –  Спочатку  треба  видужати.  До  речі,  мене  звуть  Оленою.  І  сюди  я  прийшла  не  як  розшукувач...

-  Я  зрозумів  це,  -  ласкаво  посміхнувся  він  очима.  –  Інакше  тут  була  б  моя  дружина,  а  не  чарівна  янголиця  з  казковим  іменем  Оленка.  Те,  що  Ви  тут,  поруч  зі  мною,  мені  значно  приємніше.

-  Чому?  –  уважно  подивилась  на  нього  вона.

-  Якщо  виконаєте  одне  моє  маленьке  прохання,  зрозумієте  одразу  ж,  -  повернув  їй  уважний  погляд  Олекса.  –  Треба  поїхати  до  мене,  на  Гедимінову,  15,  сьоме  помешкання,  перевірити  моє  листування  та  відповісти  всім,  що  зі  мною  все  гаразд:  так,  легке  отруєння...  Ось  ключ  від  дому  та  запишіть,  як  відкрити  сторінку.

-  Навіщо?  Це  ж  Ваше  особисте?  –  спробувала  заперечити  Олена.

-  Я  тобі  довіряю,  -  перейшов  на  ти  він.  –  До  того  ж  ти  як  розшукувач  маєш  розкрити  для  себе  всі  мої  таємниці.

-  Ти  і  справді  мене  відчуваєш...  -  прошепотіла  вона.

-  На  те  я  і  янгол,  -  посміхнувся  Олекса.  –  Я  чекатиму  на  тебе.  Ти  не  зникнеш?

-  І  не  сподівайся,  -  посміхнулась  вона,  відпустила  його  теплу  долоню,  піднялась  і  рішуче  попрямувала  до  дверей.

-  Стривай!  –  зупинив  її  на  виході  він.  –  Хай  тобі  все  навкруги  посміхається...
Олена  розцвіла  сонячною  посмішкою,  поцілувала  Олексу  поглядом  і  поспішила  за  вказаною  адресою.

Помешкання  Мережевого  Янгола  суттєво  відрізнялось  від  того,  в  якому  Олекса  Сивий  жив  раніше.  Тут  було  тільки  все  необхідне  і  зручне.  Простенька  кухня  з  такими  ж  простенькими  плитою  та  лідником,  простенькі  меблі  у  вітальні,  простеньке  ліжко  в  спальні.  І  лише  крісло  перед  числоводом  було  з  дуже  коштовних,  але  працювати  в  ньому  було  дуже  зручно,  і  Олена  оцінила  це,  приготувавшись  на  деякий  час  стати  двійником  Мережевого  Янгола.
Він  дописувався  з  тридцятьма  жінками  і  листувався  вже  давно,  почавши  це  задовго  до  свого  зникнення.  Читаючи  його  відповіді  їм,  Олена  крок  за  кроком  наближалась  до  істини.  Вона  нарешті  зрозуміла,  чому  Олекса  Сивий  покинув  все.  Він  мав  бути  поруч  з  тими  жінками,  яким  була  потрібна  його  допомога,  постійно,  а  не  кілька  коротеньких  годин  на  добу.  І  це  було  йому  важливіше,  ніж  робота  в  лихварні,  яка  приносила  чималі  гроші.  Це  було  важливішим  і  за  марновидіння  щасливого  сімейного  життя  з  жінкою,  що  не  кохала  його.  Але  чому  всі  ці  незнайомі  жінки  були  йому  дорожчі  за  все,  що  він  покинув?  Відповідь  вона  знайшла,  коли  дісталась  до  вже  завершеного  листування.

-  Дякую  тобі,  Янголе,  -  писала  невідома  жінка.  –  Нарешті  я  позбулась  всіх  своїх  образ  на  життя.  Я  відчуваю  себе  сильнішою.  І,  здається,  я  і  стала  сильнішою.  Мабуть  людям  подобається  бути  слабкими.  У  всякому  разі,  так  зручніше.  Зручніше  ховатись  за  чиюсь  спину.  Бо  ми  боїмось  відповідальності  перед  самими  собою  за  себе,  за  свої  вчинки,  за  свій  шлях  у  житті.  Простіше  віддатись  лінощам  душі.  Ти  був  правий,  коли  писав,  що  щастя  ніколи  не  приходить  звідкілясь.  Його  ніхто  не  дарує  і  його  не  треба  чекати  від  когось.  Щастя  собі  кожний  будує  сам.  Треба  лише  знайти  в  собі  сили  для  цього…

Написавши  всім  те,  що  просив  Олекса,  Олена  відкинулась  у  кріслі  і  замислилась.  Тепер  їй  незрозумілим  було  одне:  яким  було  його  особисте  щастя.  Вона  відчувала,  що  знаходиться  на  крок  від  відгадки,  але  вона  ще  була  невловима.  Олена  підійшла  до  вікна,  кинула  погляд  на  вулицю  і  раптом  обомліла.  Вона  побачила  Павліну  Сиву,  яка  входила  в  під’їзд  свого  будинку!  І  як  же  вона  не  здогадалась  про  це,  коли  почула  від  нього  адресу?  Олекса  зняв  собі  помешкання  так,  що  кожного  дня  міг  спостерігати  за  тим,  як  його  жінка  і  діти  виходили  на  вулицю,  він  навіть  міг  бачити  їх  обличчя…  Вражена  цим  відкриттям,  вона  стояла,  намагаючись  упоратись  з  раптовим  вихором  думок,  та  за  її  спиною  дзенькнув  числовід,  і  Олена  якимось  шостим  почуттям  здогадалась,  хто  зараз  пише  Мережевому  Янголу…

-  Привіт,  Янголе!  –  писала  Павліна  Сива.  –  Що  з  тобою  трапилось?  Сподіваюсь,  що  в  тебе  все  скоро  пройде.  Чекаю  на  твої  слова,  вони  мені  зараз  так  потрібні…

Отже,  у  серці  Олекси  Сивого  жила  любов.  Любов  до  всіх  тих  жінок,  котрим  він  допомагав  словом.  Навіть  до  тієї,  яку  він  залишив.  Він  вів  до  розуміння  щастя  і  свободи  душі  три  десятки  жінок  і  знав,  що  колись  вони  прийдуть  до  цього.  А  ще  він  знав,  що  і  його  самого  в  потрібний  час  знайде  та,  хто  захоче  поділитись  з  ним  своїм  щастям  і  зрозуміти  щастя  його  і  котрій  саме  це  конче  буде  потрібно.  Вона  вже  знала,  хто  ця  жінка.

І  Олена  поспішила  до  лікарні.  Входячи  в  палату,  вона  зустріла  уважний,  вивчаючий  погляд  його  очей  і  від  усієї  душі  посміхнулась  Олексі.  

-  Ти  чекав  на  мене?

Він  показав  очима,  що  це  було  дійсно  так.

-  Тепер  я  знаю  про  тебе  все,  -  сказала  вона,  знов  поклавши  свою  долоню  в  його  руку.

-  Та  невже?  –  ледь  посміхнувся  він.

-  Я  прийшла,  -  Олена  підняла  його  руку  і  притулила  її  до  своєї  щоки,  губ,  волосся.  –  І  янголи  мають  право  на  щастя…

-  Кому  я  такий  потрібний?  –  зітхнув  він.

-  Відповім  тобі  твоїми  ж  словами,  -  посміхнулась  Олена.  –  Коли  починаєш  напрошуватись  на  жалощі,  робиш  перший  крок  до  слабості.  Годі  вже  мене  перевіряти!  А  нерухомість  твою  ми  разом  переможемо.  Почнемо,  скажімо,  з  губ,  треба  ж  знов  навчитись  цілуватись…  А  опісля  тобі  і  обійняти  мене  захочеться…  До  того  ж,  ти  з  усіма  жінками  не  впораєшся.  Хай  буде  у  
світі  на  одного  янгола  більше…

За  склом  палати  стояв  і  перевіряв  показники  Олекси  Сивого  лікар,  який  вчора  майже  вирвав  його  з  кігтів  смерті.  Дивна  річ,  дума  він,  ця  жінка  за  ніч  і  половину  сьогоднішнього  дня  створила  диво.  Ще  ввечері  ніхто  не  міг  поручитись  за  життя  цього  хворого,  а  зараз  він  почував  себе  так,  що  за  кілька  днів  його  можна  було  виписувати  з  лікарні.  Та  ні  за  що  у  світі  той  лікар  не  повірив  би,  що  ці  двоє  зустрілись  сьогодні  вранці  в  перший  раз  у  житті.

Мабуть  у  кожному  з  нас  живе  крихітна  частинка  янгола.  Та  не  всі  ми  в  змозі  виростити  для  нього  крила.  Хоча  зробити  це  зовсім  не  важко.  Треба  лише  знайти  в  собі  сили  для  цього.

***

*  Друківниця  –  принтер  

*  Рамка  –  екран  

*  Уявний  –  фантастичний

*  Замінник  -  сурогат

*  Мозковий  удар  –  інсульт  

**  Варта  –  міліція

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=178347
Рубрика: Вірші, що не увійшли до рубрики
дата надходження 18.03.2010
автор: Алексей Смирнов