Минає час, ми виростаємо
Старієм, вмираємо.
Іноді, проживши добре,
А, іноді не дуже...
Йдемо по біло - чорному
світу, як шмати
по своїй гральній дошці.
Хтось, скуривши люльку миру,
А хтось просто так, нікчемно,
із закрившими очима.
Мріємо про хороше,
отримаємо те, що маємо.
І так кожен раз.
Розплющуємо вранці очі
і хочемо закрити їх знову
Для того, щоб і ще раз відчути
момент істини, момент пробудження.
А життя плине, несе на хвилях
І ми в захльоп кидаємось у нього,
можливо, пожалівши, а іноді,
сказавши дякую.
І це дякую таке мізерне,
аж смішно буває за нього.
Йду по вулиці...
Так тихо, гарно, легкий вітерець
підносить моє волосся.
Аж раптом люди. Такі інакші:
чи то п'яні, чи дурні, а то й щасливі.
І якось дивно плине час,
збігають до кінця життєво - пісочні хвилини,
а я все йду.
На душі щось інше,
а він минає, поглинаючи мене, цей світ...
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=169850
Рубрика: Вірші, що не увійшли до рубрики
дата надходження 04.02.2010
автор: Анна Черненко