Наскільки ж парадоксальними виглядають ситуації при яких, навіть найменш усвідомлений розум, може проявити унікальні можливості переосмислення життя і свого досвіду, отриманого від нього. А головне дозволяють зробити певні висновки щодо свого існування і місця у суспільстві…
Віталій – молодий хлопець, успішний студент, а зараз практикант невеликої міської лікарні. Добре розумівся у своїй справі, був своєрідним спеціалістом, міг легко замінити усіх лікарів, які за певних обставин були відсутніми, так як за свого студентства вивчав вздовж і в поперек, до останньої ниточки науку «Медицина». Але Віталія ніколи не рахували геніальним. Та й сам він так не вважав, адже з дитинства не мав великого бажання стати «рятівником» життів, та й не тягнувся до вивчення анатомічних особливостей людського тіла та його хвороб. Сьогодні молодик вирішив, що це – останній його день…
«Хто я, що я, де я і для чого??» - думав Віталій, коли йшов додому алеєю «Свободи», після ще однієї своєї зміни на роботі. Саме так він оцінював вміння і знання, які здобув за п’ять років навчання у медичному закладі… Робота і ніщо інше… Лише робота… Спосіб виживання… Заробітку мерзенних папірців, людського культу поклоніння – грошей (до того ж мізерних)… «Що я маю зараз тут у цьому житті – абсолютно нічого. Чого досяг, до чого йшов, як утвердився – нічого, нікуди, ніяк… Батьки – дві найрідніші, найближчі і постійно люблячі душі, ви завжди хотіли як найкраще. Виростити, виховати своє чадо і забезпечити йому чудове, не таке як у себе, життя – це ваша мрія. Нажаль, ви, скоріш за все, помилилися... Всі мають право на невдачу, навіть я сьогодні, будучи асистентом при оперуванні пацієнта, розгубився, коли довірили закінчити хірургічне втручання і залишив інструмент у животі бідолахи… Як прикро. Прикро, що сучасна школа не дає самореалізуватися і усвідомити себе у майбутньому, як людину з гідною їй професією. Не та освіта, не та програма, не те – все. Лише загружає розум та інформація, яку подають. І зовсім не потрібно перенавантажує його, аж до припинення спокійного функціонування. А інколи (окремих осіб) взагалі відкидає не просто назад від себе, а аж на самісіньке дно, де невідомо нічого. І дальше за примітивне задоволення фізіологічних потреб функціонування особи не доходить. Ці люди не зацікавлені, не усвідомлені ще більше за послідовників (батьків, знайомих – тих хто радить, не дивлячись ні на що, професію їм), можна сказати – деградовані та приречені… Чому, чому я був таким сліпим??? Це лише зараз розумію, як я помилявся коли думав, що потрібно слухатись перспективи, а значить своїх найрідніших. Це ж вони мені відкрили шлях до медичних наук… Ні, так не мало бути.. Не має бути так… Я вивчав, важко працював над засвоєнням мед. книги. Витратив добру частину життя та вільного часу, часто відказував спокусі відпочити та забутися, не звертав уваги на дівчат (як вони зараз на мене), не спав, не їв, не радів простим речам, тільки щоб добре знати і розуміти цю справу… Здається, я досяг цього і маю почуватися вільним. Я можу зараз посперечатися з будь яким лікарем та знахарем на їх же мові. Можу легко визначити діагноз, хворобу, яка скорила людину, та призначити лікування їй. Навіть прооперувати пацієнта, коли це буде потрібно. Але… Я зараз розумію цей вибір професії (життя) – не мій… Яка помилка… Фатальна помилка… Думки роз’їдають мене. І це лише початок «моєї кар’єри». Сірість і не цікавість мені уже осточортіла, а що далі буде? Що може надати мені справа, яка для мене уже вичерпалась. Її природній кар’єр, з якого я добував мудрість – пустий і знеможений від моїх розкопок… Усе, так важко…»
Так Віталій, у роздумах, спокійно брів через великий парк до своєї (найманої) квартири. Зазвичай, ця недовга мандрівка додому, тривала близько 30 хв., але сьогодні вона затягнулася аж на годину довше. Глибока філософія про помилку, відібрала усю концентрацію його уваги. Навколо всі раділи, цвіли життям, просто відпочивали. Літній запах та сонячна спека переповнювали повітря невагомими, золотистими мріями про прохолоду. Саме тут, у парку гуртувалися молоді пари і не соромлячись показували відданість своїм половинкам, доторканням палких губ передавали жагу кохання іншим відвідувачам. А також переховувались школярі, що недавно отримали довгоочікувану відпустку – канікули. Щоб хоч якось захиститися від спекотного проміння і побороти його ж спеку, вони просто залітали у озерце центрального фонтану, що випускав свої веселкові струмені води у повітря. А самі дерева парку, під сонячною дією, виробляли нове поповнення киснем, що ще більше освіжало. Гра та співи птахів, милували слух і надавали особливого відтінку розслабленості. Все насправді раділо і зеленіло… Тільки Віталій – занадто втомлений, щоб помічати це, а світ – занадто зациклений, щоб його хоч якось зацікавити в цьому…
По дорозі додому медик зайшов у аптеку, що розмістилася прямо під будинком, де він проживав, і придбав «Тривалумен». Ця думка (розмова з продавцем-фармацевтом) напевне єдине, що розвіяло, на мить, роздуми за весь шлях. Добравшись до квартири, Віталій одразу ж потягнувся у холодильник (відділ мінібару), звідки витягнув пляшку коньяку «Bisquit Napoleon – X.O.», який йому колеги подарували на день народження, привезений з самої Франції, батьківщини напою. Надто дорогий, щоб випити просто так, але це хлопця найменше тоді турбувало…
«Думки, думки, хаос в голові. Ніяк не можу поскладати там усе, і знайти всьому своє місце. Ніяк не можу зрозуміти для чого все ж існую. Ну не цікаво, не моє.. Невже марно прожив, невже ота помилка – фатальна… Щось болить і гірко… Я весь уже тремчу і це лише через потужний потік думок, який вбиває, спалює мене щосекунди більше і більше… Я вже весь у вогні. Аритмічне серцебиття, холодний піт – я горю. Це і є напевне ота справжня депресія… Хвороба століття, підкосила і мене. Але навіщо її лікувати, якщо продовження – марне??? Навіщо я п’ю, це хоч і полегшення, але не вихід… Що робити?? Думки атакують з такою швидкістю, що я не встигаю вловити їх логічність і сенс, наче вони самі по собі, окремо від мене. Ці електричні імпульси, що у скронях уже замучили мене. Зараз найкраще розумію відомих людей, які пережили кризу популярності, а також бідолах-трудяг, що боролися з кризою середнього віку. Це депресійне катування виснажує весь організм. Я уже не витримую цього болю. Усі м’язи скорочуються по черзі групами. Ці конвульсії завдають нищівного удару по нервових закінченнях тіла. Таке враження, що нейрони відмирають – так не можливо боляче. Оце так сила розуму…Депресії… Болить… Алкоголь у крові задурманює голову, все таки потрібно це припинити… Я не стерплю… Мамо, пробач… Я не зміг втримати на плечах важку нішу відповідальності, яка гарантувала б стопроцентне здійснення твоїх бажань та сподівань, про моє майбутнє. Я не зміг… Пробач…» - у цих муках Віталій проковтнув усі капсули «Тривалумену», який придбав напередодні. Цей терпкий препарат у малих дозах, використовується як ліки від безсоння внаслідок нервової перевтоми, та надлишкової розумової діяльності, нейроцикуляторної дистонії з тахікардією, кардіалгії та артеріальної гіпертонезії, що супроводжується зниженням апетиту. При великих же дозах, можуть відбутися алергічні прояви, або ж отруєння, а при взаємодії з алкоголем, ці ліки стають смертельним коктейлем…
Надиво, до Віталія у той вечір завітала сусідка, яка прийшла запитатися, чи не має той часом дрібних купюр, щоб розміняти більші за номіналом. А так, як вхідні двері не були засунені, нічого не заважало їй пройти у квартиру. Побачивши хлопця на підлозі з упакуванням капсул у руці, сусідка перелякалася і все ж, у ступорі, викликала швидку. Медики не барилися – все таки їх колега. Після інтенсивної терапії, та промивання шлунка та кишківника – Віталій (за три дні) прийшов до тями. Ще тиждень пробув у своїй лікарні, але уже не як її працівник-практикант, а як пацієнт… Після того випадку хлопець перепрофілювався – він став активніше приймати участь у громадському житті. Вступив у місцеву волонтерську організацію, для допомоги ветеранам ВВВ. Почав писати, друкуватися. Дуже скоро став головою спілки молодих письменників і видав свою першу збірку «Вибір»… Народився новий талант, новий геній…
II
02.07.2009/19:30
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=166707
Рубрика: Вірші, що не увійшли до рубрики
дата надходження 17.01.2010
автор: Ярослав