Вечір спокійно,розмірливо спускався на землю.Останній промінчик сонця ще просився до мене в кімнату.Рожевим відблиском сягнув фотографії на столі і так стало тепло в середині.Може він відчув цей сонячний дотик,це тепло,цю ласку,цю любов!Можливо він нас з'єднав за стільки кілометрів?А це тепло промінчика-тепло кохання.Він,мій милий,єдиний,коханий ,моя надія і радість.А як хочеться відчути його подих у себе на губах,його ніжний дотик,його люблячий погляд.Його!Його!Його!
Боже,як важко без нього,але ж і йому так само.А можливо ще важче!Прошу тебе Боженьоко допоможи,щоб ми були разом.Прокидалася разом з ним,щоб дивилася на нього,милувалася ним ,піклувалася про нього,щоб просто була поряд з своїм Сонечком.
Я бачу твоє сонечко щодня і милуюсь ним ,радію кожному промінчику!Та я заздрю вітру,бо він відчуває подих мого коханого.Водичці,бо вона омиває обличчя мого милого кожного дня.І сонцю,бо ж воно бачить з висоти мого рідного вдень,а місяць з зірочками вночі.
Може мені стати втром?Чи сонцем?Водою?Місяцем?Чи зіркою?
Тоді я буду поряд!
Я можливо і буду поряд,але не з ним.
І тут я відчула тепло в своєму серці. «Я з тобою»,-сказало мені.І вітер передав мені його цілунок,водичка-його дотик,сонечко -світло і тепло,а місяць і зорі – турботу.
Ми разом!В серцях,кохання в нас живе!
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=163442
Рубрика: Вірші, що не увійшли до рубрики
дата надходження 29.12.2009
автор: Любомила