УБОГА КАЗКА

Була  собі  в  одній  країні  Людина.  Така  як  усі,  не  гiрша
   і  не  краща.  Щодня  ходила  вона  по  землi  i  з  вдячнiстю  дивилась  на  величне  Небо,  на  якому  спочивав  Бог.  Нічого  не  просила  людина  у  Бога,  лише  слова  хвали  та  вдячностi  лилися  променями  з  очей,  що  вдивлялися  у    безмежне.
Та  ось  одного  разу  почула  людина,  що  багато  людей  у  своїх  молитвах  просять  Бога  покращити  їх  життя.  Хтось  у  молитвах  оспівує  Бога  i  просить  виконати  їх  бажання,  а  хтось  просто  просить.  І  задумалася  людина,  -"чому  ж  я  нiчого  не  прошу  у  Творця?    Адже  це  так  просто...  А  менi  це  й  на  думку  не  спадало..."
Отож  упала  людина  навколiшки  i  спрямувала  птаство  своїх  слiв  до  могутнього,  древнього  Неба,  на  якому  спочивав  Бог,  i  застелила  мереживом  вуст  своїх  вологi  хмари.  Почув  це  вiчний  Бог  i  промовив  до  людини  :
-  Що  сталося,  дитино  моя,  що  примусило  твоє  серце  спалахнути  незвiданим  донинi  вогнем  ?  Якi  сонця  згасли  у  твоїй  утробi,  що  твоя  душа  тепер  плавиться  ?  Нащо  тобi  той  великий  клопiт  бажань  ?
-  Великий  Володарю,добрий,чистий  i  прекрасний.  Жив  я  пiд  крилом  Твого  Неба  та  й  не  знав  про  всю  велич  Твого  світу.  Та  кажуть  люди,  даєш  ти  всяке  благо,чого  лише  душа  забажає.  Прошу  Тебе,  Господи,  дай  i  менi  дарунок  своєї  милостi.
-  Хiба  душа  Твоя  нещасна,  -  начебто  здивувався  Бог,  -  Чого  ти  не  маєш  ?  Чи  є  краї,  яких  я  не  знаю,  чи  голоси,  яких  я  не  чую  ?
-  Боже  свiтлий,  не  знала  я  всієї  величi  руки  Твоєї...,  -    гнiтила  свої  слова  людина,-  будь  милостивим,  дай  менi,  недостойному,  те  чого  душа  моя  шукає  пустельними  вiтрами.
-  Чому  називаєш  себе  недостойним,  сину  мiй.  Чи  правду  кажеш,коли  так  говориш  ?
-  Пробач,  Всемилостивий,  -  заволала  людина,  -  пробач  менi,  Боже,  але  молю,  задовольни  моє  прохання.
-  Нащо  тобi  цей  клопіт….  .  Та,коли  так,  то  проси.
-  Дай  менi,  Боже  всього,  всього,  що  й  iншi  люди  мають.  -  залопотiла  людина,  -    дай  усього  !
-  Май  совiсть,  дитино  моя.  А  чи  не  забагато  просиш  ?  Не  вистачить  руки  твоєї,  щоб  охопити  i  крихту.  Проси  чогось  одного.  Тож  чого  саме  ти  хочеш  ?    Або  те,  або  інше.
Задумалася  людина.  Чого  ж  просити  у  Бога?  Боялася  помилитися.  Та  врештi  -  решт  визначилася.
-  Дай  менi,  Всевладний,  слави.  Хай  усi,  i  малi  i  великi  далекi  й  близькi  вклоняються  менi  i  ходять  пiд  кроною  моєї  слави.
     Дав  Бог  людинi  славу  й  успіх.  Хто  де  не  був,  усі  як  один  уклонялися  величi  та  пишнотi  людини.  З  усiх  усюд  лилися  величальнi  пiснi  та  віншування.  Але  мабуть,  не  так  гріє  вогонь,розпалений  у  палацi  i  принесений  у  дім.  Тісно  було  людинi  в  амулетах  та  оберегах  пустих.  І  закричала  вона:
-  Гей,  Найвеличнiший  i  Найлiпший!  ...Дай  менi,  Боже  високий,  багатства.  Багато¬,  багато  грошей,  коштовностей,  золота  та  срiбла,  смарагдiв,  рубiнiв  та  дiамантiв.  Щоб  переливалися  у  сяйвi  сонця....  Твого,  найдобрiший,  сонця.
Дав  Бог  людинi  багатство.  Незлічені  коштовностi  мерехтiли,  грали  у  промiннi  сонця.  Божого  сонця.  Їх  веселкове  сяйво  начебто  змагалося  із  самим  Небом,  на  якому    спочивав  Бог.  Дні  й  ночi  милувалася  людина  багаттям  свого  багатства.
Та  раптом  сталася  біда.  Ніколи  до  цього  не  знала  людина  розпачу  виснаженого  ложа.  Та  з  пiзнанням  бажань  її,  певно,  пробудила  свої  бажання  бiлоока  млява  стара  Хвороба.  І  зайнялося  тiло  людини  в  гострих  лезах  болю,  i  не  було  вже  спокою  людинi  анi  хвилини.  Корчилася  душа,  пiдвискуючи  скорботнiй  плотi  й  не  було  жодного  промiнчика  у  Небi,  на  якому  спочивав  Бог.  Знову  повалилася  людина  навколiшки  i  стала  благати  Бога:
-  Боже  Всесильний,  зглянься,  змилуйся  на  мене,  пропащого,  допоможи.  Не  хочу  я  нi  перлiв,  нi  смарагдiв,  не  тiшать  мене  нi  килими,  нi  парча,  бо  не  хочуть  вони  вiдвести  вiд  мого  чола  тягар.  Не  стають  персні  та  намиста    нi  мурами,  нi  щитами,    а  нi  колісницями.  Забери  вiд  мене,  Наймилiший  Пане,  важкi  коралi  та  камеї  і  дай  менi,  прошу  Тебе,  здоров'я  мiцного,  щоб  не  страждала  душа  моя  в  болотi  глевкої  недуги.
Виконав  i  це  прохання  Бог.  І  стала  людина  здоровою  та  могутньою,мов  стиглий  колос.  Як  схiд  сонця  сяяла  щаслива  усмiшка  у  барвистiй  душі.  Радісно  працювала  людина  на  нивах  своїх.  I  пiт  її  ставав  солодким  вiд  радощiв  щасливої  працi.  Кожен  день  був  днем  творiння  власного  успiху  й  добробуту.
Та  не  лише  у  людини  прокинулися  руки.  Налетіли  чорною  зграєю  заздрощiв  злi  розбiйники,  чи  то  непоступливi,  чи  то  нескоренi,  i  не  лишилося  у  людини  нічого.  Заплакала  гiрко  людина.  Засліплювала,  рiзала  очi  розпачлива  темрява  зпустошеного  крову.  Вибухнула  людина  вогнем  та  слiзьми,  мов  грiм  та  блискавка  розколов  її  крик  Небо  на  якому  спочивав  Бог:
-  Господи  всесильний,  хiба  ти  не  бачив,  яка  бiда  мене  сповила  ?  Чи  не  чув  ти,  як  мов  гармати  душили  мiй  край  копита  чужих  скакунiв  ?  Заступися,  ти  мусиш,  Боже!  Я  -  Твiй  син  !  Я  твоє  дитя,  хочеш  ти  цього,  чи  нi  !  Допоможи,
Ти  мусиш  допомогти  !  Знаю  я,  що  в  далекому  краї  є  Безмежний  Простiр  слави  та  багатства,  здоров’я  i  краси.  Дай  менi  таку  силу  i  зброю,  щоб  збороти  далекi  зорi,  полонити  чужi  казки,  захопити  чуже  щастя,  -  захопилася,  мов  полум'ям,  стрiмкими  своїми  клопотами  людина.  -  Забери  вiд  мене  Совiсть,  бо  вплітає  вона  менi  квiти  у  м’язи  i  дай  менi  завiрюху  та  мороз,  щоб  вишили  на  моїх  очах  бiлi  мережива  пустоти,щоб  жоден  всесвiт  не  влився  в  душу  мені.  Дай  менi  силу  i  зброю,  щоб  перемагати.
-  А  хiба  ти  не  знаєш,  як  перемагати,  -    пролунало  у  вiдповiдь,-  Ти  хочеш,  щоб  я  забрав  у  тебе  совiсть  ?  А  хiба  це  можливо  ?
-  Не  хочу  совiстi,  -    закричала  людина,  -    не  хочу  нiчого!  Хочу  iншого  Бога!  Iншого  Бога  хочу  !
Так  i  лунали  метушливi  барви  пiд  Небом,
 на  якому  спочивав  Бог,  рiжучи  вуха  архангелам  та  херувимам...
...А  Бог  попросив  сам  у  себе,  щоб  людина  стала  смiливою  i  вiльною.

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=162952
Рубрика: Вірші, що не увійшли до рубрики
дата надходження 26.12.2009
автор: grey