Лунко падають яблука в трави осінні некошені,
Ранній вересень в вись піднімає пекучу росу,
В казку осені ми ненароком з тобою запрошені,
В цю нетлінну, магічну, даровану сонцем красу.
Вітер грається вранці покосами, снами й туманами,
Теплим маревом, блиском, вгасанням зірок,
Відчуваєм себе навіть ми досконалими,
До блаженства лишається мить, до спокуси – ще крок.
Довгі ночі і спека, і пекло, і смуток
Про загублений день, про забутий, залишений рай.
Осінь – віра, надія, любов і покута,
Не губися за обрієм, з вітром в степу, не зникай.
І запалені зорі, ці свічі, ці мрії! За обрій
Закотилося все, все лихе проминуло, пройшло,
Тільки добре, найкраще, от бачиш, лишилось лиш добре,
Серце берег любові і спокою , й віри знайшло.
Червоніють в траві іще яблука навіть не збирані,
І виблискує в сонці ще тепла осіння, мов перли, роса,
Нам махають крильми журавлі із далекого вирію,
Знов здіймаючись з болем в чужі крижані небеса.
Тихий шлях споришевий під хатою густо так стелиться,
За межу на помічено вкотре тікає наш день,
Завтра осінь-чаклунка в цей край веселковий повернеться,
Тільки ти вже ніколи сюди не вернеш, не прийдеш!
Осінь грається снами, дощами й покосами,
Сяйвом зір мерехтливих, моїх і твоїх таємниць,
Відчуваєм себе навіть ми тут відверто-серйозними,
В цім краю перших мрій і червоно-кривавих зірниць.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=159619
Рубрика: Вірші, що не увійшли до рубрики
дата надходження 06.12.2009
автор: Farjen