Моя проза страждає анорексією.
Вона застрягла в моїх 17. Вона вдивляється в небо і палить. І плаче суб’єктивністю відчуттів. Це все було і тепер так далеко. Віє холодом у проміжку між нами. З кожним днем я втрачаю безпосередність і віру. Це діагноз дорослішання? Я не хочу такої терапії. Випишіть мене, випишіть скоріше! Я хочу доживати останні дні на волі. Я ще хочу побачити море. Так, як бачила колись…
Це дивне місце, де втрачається час. Присмак лимонів і текіли в горлі, сіль, сіль, сіль… там зникає біль.
Там зникає сіре марево за вікнами метро. Дніпро – велика калюжа. Люди – манекени. Як же, чорт забирай, хочеться дихати!
Німецьке сонце втопилось в холодному морі, стрибнуло зі скелі, повісилось. Я кручу серце як рулетку. Ти б хотів зупинити її на собі. Я б хотіла повернути віру.
Бігати босоніж по м’якій траві і піску. Пірнати і розплющувати очі. Продати трохи цинізму на аукціоні. Мені він більше не потрібен. Задихаюсь.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=159074
Рубрика: Вірші, що не увійшли до рубрики
дата надходження 03.12.2009
автор: Night