Розповідь перша: Мурчик.
В нашому будинку з'явилася маленька пухнаста грудочка.
Вона була така крихітна, що вміщувалася в нашій дитячій долоні. А ще мала оксамитові вушка, хвостик-гострячок і великі огруглі, блакитні оченята.
Кошеняті ще не було й місяця від народження. Воно не вміло ходити, а тільки кумедно переставляло лапки по килиму, переповзаючи з місця на місце. Куці лапки не слухалися, заносили кошеня то вліво, то вправо. Важка голова переважувала, кошеня кувиркалося, падало й скиглило.
Не вміло воно також самостійно їсти. Дивилося на їжу розгублено, не розуміючи, що від нього хочуть люди.
Весь час кошеня жалібно пищало, тремтіло і гукало свою маму-кішку.
Та її не було...
Це кошеня хтось підкинув в густу траву неподалік нашої оселі. Ми гралися поблизу й почули писк. Віднайшли кошеня і принесли додому. Потім дізналися, що це котик. Малого було дуже шкода, тому вирішили залишити його собі.
Котика посадили на широке ліжко, а він з переляку забився між двома подушками й звідти підглядав за нами.
Коли ми до нього наближалися, котик вигинав спину й сичав на нас, немов дорослий.
На сімейній нараді вирішили назвати його Мурчиком.
Щоб трохи заспокоїти кошеня, тато посадив його собі за пазуху. Воно вмостилося на великому теплому животику, зігрілося, заспокоїлося, замурчало й заснуло.
Коли ж його звідти доставали, воно пручалося, нявчало, тому знову доводилося саджати малечу на живіт.
Перші два дні кошеня не їло. Ми почали хвилюватися за нього. Без їжі Мурчик міг загинути від виснаження. Що ми тільки не робили: намагалися напоїти його молоком з дитячої пляшечки, крапали молоко в ротик крапельничкою, тицяли мордочку в тарілку з їжею, та все марно - кошеня вперто відмовлялося їсти.
Одного вечора вся родина зібралася за столом, Мурчик, як завжди, з татом.
Тато пережував шматочок ковбаски й підсунув котику під ніс. Той клацнув зубами й став жадібно жувати, виставивши мордочку в прорізь сорочки. Він гарчав, сичав, щоб ніхто не відібрав у нього таку смакоту.
Ми всі розсміялися, тепер Мурчик не пропаде, буде жити! З тих пір кошеня стало їсти все й швидко рости.
Тільки продовжувало жити у тата на животі. Злізе, поїсть, погуляє, зробить свої справи і знов дряпається до тата на животик під сорочку.
Де б тато не був - кошеня з ним. Мурчик вважав тата за свою маму-кішку.
Розповідь друга: Мурчик і котлети.
Минав час, Мурчик підростав...
Якось тато на кухні готував котлети. Аромат розносився по всьому будинку. Бідний Мурчик ковтав слинку, поглядав на тата й корчив хітливо оченята. Але все дарма - тато був невблаганний і Мурчику, крім маленького стусана, нічого не перепало.
Ми повереряли. Котик з нами також. Потім ми всі пішли дивитися телевізор.
Та мале кошеня було незадоволене. На його думку, до тієї запашної, рожевої котлетки, що сумирно покоїлася в його животику, не завадило було б підселити ще дві-три сусідки...
Він озирнувся на всі боки, потім не кваплячись, поплентався на кухню. Дорога була проторена не один раз, тому на ній він не заблукав. А прямісінько, без перешкод, потрапив до плитки з каструльками.
Відрізнити компот від котлет теж було не важко. Проблема була в тому, як дістати котлети?. Лапи - не руки, кришку не знімуть. А котячий гіпноз - заслабкий, кришка навіюванням не піддавалася.
Кошеня не витерпіло і постукало лапкою по кришці, але вередливі котлети не захотіли відчиняти. Тоді Мурчик спробував кришку відсунути, знов марно - нічого не вийшло. Він розсердився й надавив двома лапами зверху. Кришка стала на ребро, а в середині завиднілися котлетки.
Мурчик, не роздумуючи, пірнув всередину. Кришка плавно стала на своє місце, замурувавши котика наодинці із смакотою...
Пізно уночі, коли всі давно поснули, тато, якого мучило безсоння, вирішив трішки підвечеряти. Він прийшов до кухні, зняв кришку... А в чистій, вилизаній до блиску каструлі, сном праведника, згорнувшись калачиком, спав ситий Мурчик....
Розповідь третя: Мурчик і мишеня.
Кошенятко підростало. Ми побоювалися, що воно загубиться, або його хтось скривдить. Тому рідко випускали одного гратися на вулицю.
У Мурчика було багато власних іграшок, з якими він залюбки бавився: тенісний м’ячик, обшитий кролячим хутром; олівці, які з великим задоволенням гриз, а також обгортки з цукерок, які шелестіли, коли котик ганяв їх по кімнаті.
Та найбільше всього він любив гратися з пластмасовими половинками шкарлупок «Кіндера-сюрприза». Легкі, майже невагомі, вони легко переносилися в його зубах. І якщо залітали під канапу, Мурчик сам виносив їх на середину кімнати. Шкарлупка високо підлітала після удару лапою, а Мурчик плигав та метався за нею, наче навіжений.
Робили ми йому також «рухому мишку». На довгу мотузочку прив’язували шматочок ковбаски й нею дратували кошеня. У Мурчика насторбучувалися шерстини, вуса починали стирчати в різні боки, а очі робилися великими, як п’ять копійок. Він полював з таким завзяттям, наче від цього залежило його життя. Це були незабутні, неповторні, акробатичні номери, повні чудес.
Мурчик пролітав зі стола на тумбочку; переплигував через різні бар’єри; видряпувався по нас й добирався по руці до ,затисненої в долоні, ковбаски. А коли полювання набридало, а апетит непомірно виростав, він проявляв кмітливість: вже не бігав за мотузочкою, а ловив її, перегризав хутко і, як нагорода, ковбаска діставалася йому.
Якщо Мурчику хотілося ось так погратися, він брав мотузочку і сам починав її тягати по кімнаті, раз у раз поглядаючи на нас і дивуючись, чому ми такі недолугі і не розуміємо його…
Хоча кошеня прожило в нас більше півроку, та живої миші йому бачити ще не довелось.
Якось грався він на подвір’ї під нашим наглядом. До нього підішла сусідська стара кішка Дуська.
Вони зразу сподобалися один одному і затоваришували. Дуська часто приходила до Мурчика в гості, щоб погратися. Вона вже була дуже стара і власних кошенят у неї кілька років не було.
Може тому й дарувала нерозтрачену материнську любов Мурчикові.
Одного разу завітала до нас Дуська, а в зубах тримала малесеньке мишеня. Стала вона біля дверей й проситься зайти з ним у будинок. Нам цікаво стало, що вона далі робитиме. Та й пустили.
Дуська занесла мишеня в кімнату, поклала біля себе й стала кумедно муркати, гукати Мурчика.
А той на підвіконні лапами ловив мух. Він відгукнувся на поклик й радісно подріботів до кішки.
Та не добігши всього де-кілька кроків, закляк від переляку на місці. На підлозі лежало бридке, страшне, сіре потворисько! Від жаху хвіст застирчав трубою, шерсть наїжачилася, і Мурчик на всіх своїх чотирьох лапах дременув на високу шафу. За секунду він був вже на безпечній, як йому здавалось, відстані.
Дуська гукала його, гралася з мишеням, та Мурчик на вмовляння не піддався і зі шафи не злізав, тільки пильно спостерігав за всіма подіями в кімнаті. Мусила кішка піти додому, так і не дочекавшись малого боягуза. А котика додолу ми виманили ковбаскою.
Така ж сама історія трапилася і на другий день, і на третій. Дуська з мишеням в кімнату – Мурчик мершій на шафу. Потім цікавість пересилила. Він спостерігав вже з-під канапи, але ближче підходити відмовлявся. Треба було щось робити. Навіщо ж тримати в домі кота, який боїться мишей? Але як допомогти? Після невеликої наради знайшли рішення. Ми прикріпили навколо мишеняти шматочок ковбаски і прив’язали до мотузочки. Така забава котикові подобалася. Він трохи пополював, а коли набридло – почав ласувати ковбаскою і не зрозумів, коли з’їв мишеня.
З тих пір котик перестав боятися мишей, а кожний день ходив до клуні перевіряти мишоловку…
Розповідь четверта: Мурчик- рибалка.
Тато завжди приносив з рибалки дрібну рибку спеціально для Мурчика. Частину улову віддавали малому свіженькою, а залишок ховали до холодильника . Котикові дуже подобалась рибка, він полюбляв її майже так само, як і ковбасу.
Ми завжди дивувалися, звідки він знає: є риба в холодильнику, чи нема. Якщо її там не було – він туди не підходить. Якщо ж була, то навіть спав на ньому. Тільки дверцята рипнуть – кіт поряд сидить, оченята мружить, на гостинець чекає…
Якось тато приніс з рибалки додому живих карасиків. Налив у маленькі ночви води й випустив їх поплавати, щоб ми могли за ними поспостерігати. Туди ж він кинув і одного зеленого рака, що дивом спіймався в нашому ставочку.
Сонечко пригрівало, вода виблискувала, а нам швидко набридло сидіти просто так. Ми полишили все і побігли у садок до старої вишні ласувати смачними стиглими плодами. З верхів’я було добре видно подвір’я і все, що там відбувалося.
Мурчик лежав під кущем троянди, коли до нього долетіли незнайомі звуки плескоту води.
Він підняв голову, та нічого не побачив. Плескіт повторився. Цікавість пересилила, і котик, знехотя, поплентався до ночвів. Він став на задні лапи й зазирнув в середину. Там була тільки вода – нічого цікавого. Кіт пожалкував, що встав з холодку, та, щоб подорож не була марною, вирішив попити водиці. Мурчик почав хлебтати її, і раптом, помітив якийсь рух на самому дні. Він придивився й розгледів рибку, та не одну, а цілих три.
Кіт дуже розхвилювався. Почав озиратися довкола, але поряд нікого не було, хто б міг його пригостити. Мурчик образився: «Ось так завжди, всю брудну роботу треба робити самому».
Потім лапою доторкнувся до води: «Нібито не холодна», потім поглянув на сонце: «Не зима,тепло, висохну…». Та й з розмаху шубовсть у воду! Тільки бризки полетіли на всі сторони.
Ми завмерли, що ж буде далі?
Мурчик мчав з одного краю на інший, мов торпеда. Вода йому доставала до погруддя. Він ляпав лапами по воді, падав, швиденько піднімався, пірнав по самі вуха, хапаючи здобич. А впіймавши рибину, з’їдав її, сидячи у ночвах. Потім знову на полювання…
Ми не вірили своїм очам, Мурчик виявився азартним рибалкою. Мокрий і задоволений він догризав останнього карасика, коли рак клешнею ухопив кота за хвіст. Мурчик рявкнув, і кулею вилетів із води. З острахом озирнувся, не розуміючи, що ж то було. Посидів трохи, отямився й поліз на дах сохнути на сонці. Там розлігся й заснув, нібито він тут ні до чого. Хай всі думають, що рибу з’їло оте зелене кусюче страхопудло …
Далі буде.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=158617
Рубрика: Вірші, що не увійшли до рубрики
дата надходження 30.11.2009
автор: эллен