Мені наснився сон такий тривожний
Немов це був не сон, а на яву.
Забути захотів би його кожний
А я все ж пам’ятаю і живу.
Я бачила дівчину синьооку
Закутану у сірому рядні,
На неї так призренно і жорстоко
Кидали люди грудочки землі.
Її ховали де ніхто не знайде
І не віддасть жалобного плачу.
Вона уже нічого вам не скаже,
Тож що ж, знущайтесь кати до схочу.
Блакитні очі дивляться у небо...
Воно у хмарах сіре від жалю...
Ви не дивуйтесь все іде як треба,
В когось з людей я посмішку ловлю.
Але колись її блакитні очі
Світ наповняли миром і теплом
Її краса омріяна дівоча
Світ обвивала наче ніжним сном
Вона сміялась дзвінко, як дзвіночок,
Її хода легка, як шелест трав.
Біжить у поле, ліс, або садочок,
Щоб там ніхто її не відшукав.
Вплела в волосся перший цвіт калини...
Вона струнка немов верби лоза...
Найкраща в світі і така єдина
Вона була коли іще жила!
У неї на волоссі завжди квіти
Цвітуть, не в’януть, мов в казковім сні
А на сорочці грають малі діти
Радіючи розквітнувшій весні.
Там вишиті хрещенські злі морози,
І осені яскравий жовтий лист,
І материнські щирі срібні сльози,
Морський, легенький наче пір’я, бриз.
Там є жарке, зелене, в квітах літо,
І хвилі поля, волошковий цвіт.
Веселками та сонечком зігріта
Вся ця картина наче самоцвіт.
Як засміється – спів пташок лунає;
Як прийде туга – дощик промайне.
Вона ненависті ніколи не пізнає,
А заспіває – гнів, печаль пройде.
Та цю красу прекрасну, синьооку,
Знайшли кати, що захотіли вбить,
Бо була гарна в кожну пору року
І мала тих, хто вмів її любить.
Били мечем – вона тоді піснями
Знов оживала, знову йшла у бій;
Її труїли - знов вона вставала,
Бо не боялась тих отруйних змій.
Та ця підступність, війни, голод, сльози
Усе ж зламали дівчину-лозу.
І ось в зимову тугу, в злі морози
Її ховатимуть забувши про труну.
Худеньке тіло в крові, в шрамах, ранах
Ганчіркою недбало обернуть
І кинуть в землю ніби у забавах,
Щоб дати вічним сном заснуть.
Вплела в волосся перший цвіт калини...
А в мене сльози знову на очах,
Ховають дівчину, що звали Україна,
Не оживе вона уже в піснях.
Чи то був сон, чи може провидіння?
Так хочеться, щоб це була мана...
І я благаю Бога про спасіння,
Щоб Україна крізь віки жила!́
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=142258
Рубрика: Вірші, що не увійшли до рубрики
дата надходження 20.08.2009
автор: Надія Маньковська