і ми колись полегшено зітхнули,
коли останній дзвоник продзвенів
та пізніше з жалем ми збагнули-
не вернути нам дитинства днів.
а тепер хотілося б за парту
без дзвінка, пішли б ми , добровільно
хоч колись було нам не до жарту
як влаштує вчитель "самостійну"
ми ділили булочки й задачі,
твір же на усіх один писали
за одного, всім давали здачі
від усіх, одного захищали.
і, здається ми були сім'єю
ще дружити, щиро, ми могли
юні, і з відкритою душею
ми своїм, шкільним життям жили...
розмело, розвіяло по світу-
шкільним вальсом йшли у майбуття,
ми тепер давно уже не діти,
і для нас немає вороття.
хто тепер шкільний той дзвоник чує
зберегти в душі його зумів,
той, майбуть, як я тепер сумує,
що колись усе те не цінив.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=137135
Рубрика: Вірші, що не увійшли до рубрики
дата надходження 12.07.2009
автор: миш