Усе життя Іван наївним був
І завжди бив себе у груди.
Сьогодні це в останній раз,
Такого більш уже не буде...
І знову наступав на ці грабл́і,
І знову вірив він елітним дурням.
Усе життя він порпався в землі,
А в свята поклонявся будням.
Усе надіявся на мале чудо,
Що пан подасть його з небес.
Життя ішло і сохли груди,..
Росли могили біля берез...
І син вставав на цю дорогу,
І так же йшов розбитим шляхом.
Шептав молитви слізно Богу,..
А піт віддав вже новим "ляхам".
Ішли віки. Нові пани
Смоктали кров твою, як воду...
І піт твій зрошував лани,..
Лише кістки лишались від народу.
А від панів - картини, замки,
Бали, розхристаний балет...
Усе життя зачинене у рамки,
Елітою натягнутих тенет...
І так закон цей діє і по нині -
Людці переплавляють кров у піт.
Життя спресоване у днині,
А в їх очах холодний лід...
У їхніх жилах тече сморід,-
Не голуба, а чорна уже кров...
Вставай Іване! Буди свій рід!..
Бачиш! Вони ярмо готують знов...
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=134585
Рубрика: Вірші, що не увійшли до рубрики
дата надходження 20.06.2009
автор: Д З В О Н А Р