Розчиняюся в повітрі, у безодні самоти;
розгубив всі свої мрії і зникаю наче дим.
Відриваюсь від землі - вже далеко я від тебе,
всі емоції й думки поглинає сіре небо...
Я дивлюсь у твої очі певно вже в останній раз
і хоча я йти не хочу, але йти прийшов вже час.
Мою душу не тримай, відпусти її, благаю -
бо на неї довгий час сіре небо вже чекає!
Кличе темрява до себе, крізь безмежність пустоти
тихим обрієм надії я покину твої сни...
Твої губи щось шепочуть, але я дивлюсь у небо,
де зірок яскрава мить тихо зве мене до себе.
Крізь дощу прозорі стіни, крізь величність чорних хмар
я залишу своє тіло і гріхів тяжкий тягар.
Голоси летять крізь всесвіт, наче птахів хижих зграя -
мою душу в небо сіре, немов здобич забирають...
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=132025
Рубрика: Вірші, що не увійшли до рубрики
дата надходження 31.05.2009
автор: Saevus