Сон. Неспокій. Місця тернисті.
в хащі нишпорю знов гриби.
Ноги в'язнуть у падолисті,
вкрай втомилася від ходьби.
Надто доленька вередлива –
в лісі відповідь їй шукай.
Йду з грибами у дім, щаслива –
підберезники у руках.
Опинилась в якійсь хатині,
там вареники на столі.
Їх до сотні на скатертині.
Долі курка сидить в кублі.
Маму бачу, живу, бадьору,
із гостей – майже вся рідня.
Кличе мама мене в комору,
ніби мучить її гризня.
Відчинила таємну скриню:
«Вибач, досить, не потурай».
Звідти сукню вдягнула синю,
й подалася за небокрай.
Сукню, ти вибирав для мене,
щоб на зустріч могла вдягти.
Ти ж забрала кохання, нене,
понесла у свої світи.
Розбудили невтішні вісті,
стерли наших чуттів сліди,
мов примари, такі провісні.
«не приїду, пробач, не жди».
2014
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1010562
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 08.04.2024
автор: Полісянка