Ти напливаєш спогадом до мене серед ночі.
Ріка нестримним плачем прив'язана до моря.
Лишився я покинутий, як берег на світанку.
Час настає прощатися, віднині я покинутий!
Дощ на моєму серці б'є вінчики холодні.
О звалище уламків, грот мертвих кораблів!
Приходили з тобою баталії й польоти.
В тобі тріпоче крилами душа пташиних співів.
Ти все ввібрала в себе, як даль,
Як час, як море. Все в тобі загиблий корабель!
Була пора щаслива атак і поцілунків.
Пора оціпеніння манила, як маяк.
Це хвилювання штурмана, нирця сліпого гнів,
Цей хміль мутний кохання, все в тобі загиблий корабель!
В невинності тумані душа крилата й зранена.
Помер першопроходець, все в тобі загиблий корабель!
Ганявся я за болем, я упіймав жадання,
я впав у безнадію, все в тобі загиблий корабель!
Я за фортечні мури повинен відступити,
слід відійти за межі бажання і завершення.
О моє тіло, жінко, яку кохав і втратив,
у дощ тебе гукає, тобі співає пісню.
Як вазу, повну ніжності безмежної по вінця
і забуття безмежного, тебе розбив, як вазу.
Був чорним чорний острів самотності,
і там, кохана жінко, тримала ти обіймами.
Були там спрага й голод і ти явилась фруктами.
Страждання і загибель, і ти єдине чудо.
Ах жінко, я не знаю як ти змогла тримати
в краю душі твоєї, розп'яттям твоїх рук!
Моя до тебе пристрасть була страшна й коротка,
нестримна й захмеліла, напружена й жагуча.
Могильник поцілунків, жар тліє в цій могилі,
ще догорають грона, подзьобані птахами.
О губи заціловані, о ніжний дотик пальців,
о зголоднілі зуби, о сплетені тіла.
О коїтус безумний, жаданий і напружений,
який єднав нас разом і нас він розділяв.
І хвиля ласки легша за борошно і воду.
І завмирало слово ледь доторкнувшись губ.
Була це моя доля і подорож за мрією,
померла мрія, все в тобі загиблий корабель!
О звалище уламків, з тобою все пропало,
який же біль стискає, як поглинають хвилі!
Згораючи й співаючи, хитався я і падав
немов матрос, який стоїть на носі корабля.
Ти ще цвітеш в моїх піснях, ти ще дзвениш струмками.
О звалище уламків, гірке провалля зяюче.
Блідий сліпий пірнальник, нетямовитий пращник,
помер першопроходець, все в тобі загиблий корабель!
Час настає прощатися, складний, жорстокий час,
в якому ніч забрала і обірвала все.
Шумливий пояс моря в кінотеатрі берега.
Холодні зорі зринули, кочують чорні птахи.
Лишився я покинутий, як берег на світанку.
Лише тремтячий привид в моїх руках звивається.
Ах забагато всього. Ах забагато всього.
Час настає прощатися. О, я впадаю в смуток!
[b]Pablo Neruda 20 poemas de amor y una canción desesperada. La Canción Desesperada [/b]
Emerge tu recuerdo de la noche en que estoy.
El río anuda al mar su lamento obstinado.
Abandonado como los muelles en el alba.
Es la hora de partir, oh abandonado!
Sobre mi corazón llueven frías corolas.
Oh sentina de escombros, feroz cueva de náufragos!
En ti se acumularon las guerras y los vuelos.
De ti alzaron las alas los pájaros del canto.
Todo te lo tragaste, como la lejanía.
Como el mar, como el tiempo. Todo en ti fue naufragio!
Era la alegre hora del asalto y el beso.
La hora del estupor que ardía como un faro.
Ansiedad de piloto, furia de buzo ciego,
turbia embriaguez de amor, todo en ti fue naufragio!
En la infancia de niebla mi alma alada y herida.
Descubridor perdido, todo en ti fue naufragio!
Te ceñiste al dolor, te agarraste al deseo.
Te tumbó la tristeza, todo en ti fue naufragio!
Hice retroceder la muralla de sombra,
anduve más allá del deseo y del acto.
Oh carne, carne mía, mujer que amé y perdí,
a ti en esta hora húmeda, evoco y hago canto.
Como un vaso albergaste la infinita ternura,
y el infinito olvido te trizó como a un vaso.
Era la negra, negra soledad de las islas,
y allí, mujer de amor, me acogieron tus brazos.
Era la sed y el hambre, y tú fuiste la fruta.
Era el duelo y las ruinas, y tú fuiste el milagro.
Ah mujer, no sé cómo pudiste contenerme
en la tierra de tu alma, y en la cruz de tus brazos!
Mi deseo de ti fue el más terrible y corto,
el más revuelto y ebrio, el más tirante y ávido.
Cementerio de besos, aún hay fuego en tus tumbas,
aún los racimos arden picoteados de pájaros.
Oh la boca mordida, oh los besados miembros,
oh los hambrientos dientes, oh los cuerpos trenzados.
Oh la cópula loca de esperanza y esfuerzo
en que nos anudamos y nos desesperamos.
Y la ternura, leve como el agua y la harina.
Y la palabra apenas comenzada en los labios.
Ese fue mi destino y en él viajó mi anhelo,
y en él cayó mi anhelo, todo en ti fue naufragio!
Oh, sentina de escombros, en ti todo caía,
qué dolor no exprimiste, qué olas no te ahogaron!
De tumbo en tumbo aún llameaste y cantaste.
De pie como un marino en la proa de un barco.
Aún floreciste en cantos, aún rompiste en corrientes.
Oh sentina de escombros, pozo abierto y amargo.
Pálido buzo ciego, desventurado hondero,
descubridor perdido, todo en ti fue naufragio!
Es la hora de partir, la dura y fría hora
que la noche sujeta a todo horario.
El cinturón ruidoso del mar ciñe la costa.
Surgen frías estrellas, emigran negros pájaros.
Abandonado como los muelles en el alba.
Sólo la sombra trémula se retuerce en mis manos.
Ah más allá de todo. Ah más allá de todo.
Es la hora de partir. Oh abandonado!
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1009053
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 21.03.2024
автор: Зоя Бідило