О, як же хочеться розсунути руками
цю вічну темряву, цю непросвітну ніч...
Розсунути, як штори й втерти рукавами
запотілі шибки сліпих очей.
Всебіч
щось і тисне, і суне, і лізе, і давить...
Звивається проклятим гадом і сичить -
нечиста сила бал свій вкотре знову править,
а світ, неначе перший раз - мовчить. Мовчить!
Мовчить, стурбований до глибини, завзято -
він переймається і, штори засува,
крізь зуби шепче: на щастя не наше "свято"...
І миє руки геть уся свята паства...
Всі миють руки та із блідих змивають лиць
ледь на правду схожі неправдиві муки,
і знову п'ють той бруд зі своїх святих криниць
та моляться. Чи пак просто тиснуть звуки?
Святі... А чи щось святе лишилось на землі?
...Як же хочеться розсунути руками
цю вічну темряву, витерти абсурд на склі
чорними від поту й крові рукавами...
Ми не святі...
Ми все іще живі...
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1009045
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 21.03.2024
автор: Ксенія Фуштор