Вічність. 3 Хвилясте

3  Хвилясте

         Софія  дивилась  через  відкрите  вікно  у  двір:  на  ковдрах,  розстелених  на  траві,  дівчатка  грали  в  ляльки.  Маленькі  мами  одягали  й  роздягали  своїх  діток,  годували  їх,  укладали  спати  і  співали  їм  колискові;  потім  ходили  одна  до  одної  в  гості  та  в  магазин-лавку  за  продуктами-камінцями  й  травами.
         Дівчатка  збиралися  перетягати  свої  „будинки”,  на  які  наповзала  тінь  п’ятиповерхівки.  „Треба  розповісти,  —  приречено  проговорила  про  себе  Софія  і  відвернулася  від  вікна.  —  Може  почати  здалека?”  І  підійшла  до  матері,  котра  мила  посуд,  подивилась  на  неї  і  загадково  промовила:
         —  Мам,  я  закохалася.
         Мати  подивилася  на  доньку,  закрила  воду  і  сіла  на  стілець  за  кухонним  столом.
         —  І  хто  він?  —  заінтриговано  спитала  жінка.
         Дівчина  сіла  навпроти.
         —  Він  з  інституту.  Ми  навчаємося  на  одному  факультеті,  але  на  різних  курсах:  він  —  на  третьому.  Звати  його  Міфа.  Тобто  Мефодієм.  Живе  в  гуртожитку  в  одній  кімнаті  з  Ромою.
         „Треба  розповісти  все,  як  є,  все,  що  знаю”,  —  вирішила  Софія.  
         —  Він  з  іншого  міста,  з  селища.  Кілька  років  потому  його  батьки  загинули.  Зі  старшим  братом  вони  не  мирилися,  тому  Міфа  переїхав  вчитися  і  жити  сюди.  Навчається,  і  з  весни  по  осінь  працює.
         —  І  коли  ви  познайомилися?  —  поцікавилася  жінка.
         —  Познайомилися  тоді,  коли  Рома  допомагав  мені  готуватися  до  вступних  іспитів.  Почала  вчитися  в  інституті  —  здружилися,  на  канікулах  після  першого  семестру  —  зустрічатися.
         Дівчина  опустила  очі,  зкукобилася  і  подумала:  „Зараз  щось  обірветься”.    
         —  Я  вагітна...
         Мати  мовчки  подивилася  на  доньку,  і  швидким  кроком  вийшла  з  кухні.  Через  пару  хвилин  повернулася  вся  в  сльозах  і  голосно  заговорила:
         —  Спочатку  інший  факультет,  тепер  це.  Ти  що  кепкуєш  з  нас  з  батьком?  
         І  знову  вийшла  з  кухні.  
         Дівчина  підійшла  до  мийки,  щоб  домити  залишений  посуд.
         —  Я  не  дозволю.  Самі  ще  діти.  Те  ж  мені,  вагітна!  —  почувся  позаду  голос  матері.  —  В  такому  віці  не  про  дітей  треба  думати.  Поступила  до  вузу,  то  навчайся.  А  зустрічатися  можна  і  без...  і  без  дітей.
         Мати  продовжувала  говорити  про  житло,  про  гроші,  і  нарешті  про  час,  які  необхідні  з  появою  дитини.  Що  вони  з  батьком  зайняті  —  працюють,  а  їм  —  Софії  з  тим  хлопцем  —вчитися  треба,  а  вже  потім  створювати  сім’ю.
         Дівчина  витерла  рушником  сльози,  що  текли  по  щокам,  наче  вода  з  крану,  повернулася  до  матері  і  впевнено  одказала:    
         —  Я  не  питаю  вашого  дозволу.  А  ставлю  перед  фактом.
         І  вийшла  з  кухні.
         У  своїй  кімнаті  Софія,  бігаючи  очима,  шукала,  щоб  ще  взяти  у  Хвилясте.  Як  тільки  наступали  літні  канікули,  дівчина  на  весь  сезон  від’їжджала  в  село  до  материних  батьків  та  раз  на  місяць  —  будучи  дорослішою  сама,  а  в  дитинстві  з  тіткою  —  навідувалася  додому.  Скільки  пам’ятала  себе  дівчина,  мати  через  велику  стару  сварку  зовсім  з  батьками  не  спілкувалась.
         Все  в  кімнаті  дівчині  здалося  сумним:  і  теплі  персикові  шпалери,  і  біла  тюль  на  всю  стіну,  ліжко  стало  ніби  нижчим,  а  шафа  стариком  оперлася  о  стілець.  Дівчина  підійшла  до  письмового  столу  і  дістала  з  шухляди  зелений  пакунок,  а  з  полиці  —  зошит  і  пару  підручників  та  поклала  в  сумку;  з  шафи  —  теплу  кофту  і  брюки  —  інші  необхідні  речі  були  в  селі.
         З  сумкою  на  плечі  Софія  увійшла  в  кухню,  де,  дивлячись  попереду  себе,  сиділа  мати.
         —  Я  повертаюсь  у  Хвилясте.  В  цьому  місяці  більше  не  приїду,  —  кинула  дівчина.
         Жінка  встала.
         —  Все  маленька,  маленька...  Що  ж,  раз  така  доросла,  то  і  вирішуй  сама,  як  тобі  бути.

                                                   *  *  *

         Міфа  й  Софія  вийшли  з  автобусу  зупинкою  раніше  потрібної  і  пішли  краєм  асфальтової  дороги.
         —  Це  Млинці.  Але  назвали  так  село  не  тому,  що  дуже  люблять  їсти  млинці,  —  дівчина  посміхнулась,  —  а  від  слова  „млин”.  Колись,  за  царя,  у  минулому  сторіччі,  жив  тут  заможний  чоловік  з  родиною.  І  був  у  них  великий  млин  над  Хвилястою,  —  емоційно  жестикулюючи,  Софія  розповідала  про  далеке  минуле  своєї  родини.  —  Це  був  мій  прапрадід.  Млин  і  невеличка  двоповерхова  садиба  з  садом  за  будівлею  і  бесідкою  дісталися  йому  від  батьків,  які  тим  і  займалися,  що  перемелювали  зерно  і  самі  звели  будинок.  А  млин  —  так  ще  раніше  звели  їхні  батьки.  Тоді  й  за  очі  стали  їх  прозивати  Млинами,  потім,  лагідніше,  Млинцями,  а  згодом  і  клаптик,  який  з  часом  все  більш  розбудовувався,  селом  Млинці.
         Бачиш,  школа,  а  біля  неї  стара  будівля.  Ця  стара  будівля  —  бібліотека,  музей  і  дім  народної  творчості  —  і  є  садиба  моїх  далеких  родичів.  А  зараз  подивишся  у  провулок  і  побачиш  над  річкою  млин.
         Обабіч  дороги  стояли  будинки.  Тільки-но,  через  дорогу  ліворуч,  ходаки  минули  школу  з  садибою  і  підходили  до  провулку.  Міфа  пригледівся:  над  водою  темніло  щось  перекошене  з  великими  чорними  палками.  
         —  Коли  ми  були  малими,  —  продовжувала  Софія,  —  та  і  зараз,  завжди  прибігаємо  з  Ромою  сюди.  А  старі,  що  тут  мешкають,  якось  особливо  нас  і  досі  називають  „Млинами”,  —  дівчина  загадково  подивилася  в  далечінь.
         Так  от  було  у  моїх  прапрадідуся  з  прапрабабусею  двоє  діток:  хлопець,  старший,  і  дівчина.  Перші  роки  сторіччя  принесли  за  собою  переворот  у  Великій  Імперії:  розстріляли  царя,  народні  хвилювання  і  нарешті  прихід  до  влади  червоних.  Так  як  у  батьків  гроші  були,  то  син  поїхав  навчатися  до  столиці,  а  згодом  і  сестру  забрав.  Коли  червоні  почали  розкуркулювати  села  і  дійшли  до  Млинців,  брат  відвіз  сестру  додому,  а  сам  повернувся  до  міста.  Потому  про  нього  нічого  не  чули.  Моїх  прапрапредків  виселили  з  садиби,  яку  забрали  під  школу,  у  невелику  покинуту  хатину.  Коли  донька  Лисавета,  моя  прабабуся,  вийшла  заміж  і  з’явилася  дитина,  хата  стала  замала  для  всіх  і  прапрадід,  який  дуже  любив  ліс  й  товаришував  з  лісником,  —  дівчина  махнула  рукою  вправо,  де  на  горищі,  за  будинками,  зеленів  змішаний  ліс  і  підступав  попереду  до  дороги,  —  згодом  звів  невеличку  хатину  неподалік  від  будівлі  лісника,  що  вниз  по  Хвилястій,  і  перебрався  туди  жити  з  прапрабабусею.
         Лисавета,  хоч  і  не  встигла  довчитися  в  медінституті,  працювала  місцевим  „лікарем”  —  так  називали  її  на  селі,  а  вечорами  викладала  „фортепіано”  в  школі-садибі  за  клавішами  рідного  інструменту.  Та  коли  дізналася,  що  чоловік  її  зраджує,  забрала  доньку  і  переїхала  жити  до  батьків.
         Попереду  був  міст  через  річку.  Міфа  з  Софією  завернули  праворуч,  спустилися  вниз  і  вийшли  на  земляну  дорогу  вздовж  річки.  
         —  Тут  і  починається  село  Хвилясте.  Через  хвилин  десять  вийдемо  до  перших  будівель,  а  ще  через  десять  —  до  нашої  хати.  Назвали  так  село  на  честь  річки,  а  річку  —  бо  звивається,  як  змія,  в  Млинцях  і  за  ними.  Це  можна  побачити  згори  в  лісі...  Село  наше  невеличке:  хат  тридцять  —  максимум  сорок,  які  простягаються  по  одному  ряду  вздовж  берегів.  Як  бачиш,  наш  бік  Хвилястої  гористий,  а  той,  —  дівчина  повела  головою,  —  пологий,  тому  наш  берег  прозвали  правим,  а  інший  —  лівим.
         Так  на  чому  я  зупинилася?  Да,  перебралася  Лисавета  до  батьків  з  донькою  Мирославою.  (Зараз  це  моя  бабуся  Мирося,  до  якої  ми  йдемо.)  Довго  до  неї  ходив  чоловік:  вибачався,  просив  повернутися.  Звісно,  гарна,  та  ще  й  розумна.  Але  Лисавета  була  дуже  гордівливою  і  не  повернулася  до  чоловіка;  та  заміж  більше  не  вийшла  взагалі.  Оце  характер!  —  задумалася  дівчина.  —  Біля  батька  Лисавета  пізнавала  таємниці  лісу:  трав,  дерев  тощо.  Ще  вона  зналася  з  однією  жінкою,  яку  на  селі  хто  відьмою  називав,  хто  знахаркою.  Разом  зі  спеціальними  медичними  знаннями,  отриманими  в  місті,  і  народними,  здобутими  на  селі  роками,  Лисавета  лікувала  різні  людські  хвороби,  за  що  на  старості  її  на  селі  почали  називати  „знахаркою”.
         Але  про  бабусю  Миросю.  На  той  час,  як  вона  йшла  до  школи,  у  Хвилястому  вже  було  кілька  хат  по  обом  бокам  ріки.  Навпроти,  через  річку,  жила  родина  з  двома  дітьми  —  синами.  І  старший,  Омелян  (мій  дідусь  Омелько),  був  роками  такий,  як  Мирося,  і  вони  разом  ходили  до  школи  в  Млинці.  Одразу  після  школи  діти  побралися  і  перейшли  жити  до  молодої.  Омелян  біля  мого  прапрадіда  став  лісником,  а  Мирося  біля  матері  переймала  знахарські  знання.
         Народилося  в  моїх  дідуся  з  бабусею  троє  дітей:  Дарина  —  старша  донька,  моя  мама;  син  Тарас  і  молодша  дочка  Рая.  Мама  після  школи  вступила  до  вузу  і  залишилася  в  місті.  Дядько  Тарас,  коли  служив  в  армії,  познайомився  з  сестрою  товариша  співслужбовця,  яка  приїжджала  до  брата,  і  закохався  в  неї.  А  після  служби  переїхав  до  їхньої  родини  далеко  на  Північ.  Бува  в  батьків  зрідка.  Я  його  бачила  пару  разів:  маленькою  —  він  приїжджав  з  молодшим  сином  —  і  чотири  роки  потому  —  був  сам.  
         Тьотя  Рая  живе  тут,  у  Хвилястому,  на  лівому  березі.  —  Софія  подивилася  на  протилежний  берег  і  вказала  вперед  на  хату,  —  он  бачиш,  біленька  з  блакитними  ставнями  і  зеленим  бортиком.  У  тьоті  Раї  два  сини:  Саня  і  Рома.  Саня,  йому  двадцять  три,  вже  побрався  з  дівчиною  з  Млинців,  і  в  них  синок  Мішаня.
         Софія  й  Міфа  порівнялися  з  тітчиною  хатою,  де  на  городі  поралася  жінка.
         —  Тьотя  Рая!  Доброго  ранку!  —  озвала  Софія.
         Жінка  підняла  голову.
         —  Софієчка,  здраствуй!  Рома,  Рома,  йдино  сюди,  —  гукнула  жінка,  —  Софія  з  хлопцем  приїхала!
         Через  півхвилини  на  порозі  хати  з’явився  хлопець,  натягаючи  штанці,  і  побіг  до  річки.    
         —  Приходьте  сьогодні  до  нас,  —  крикнула  жінка.
         —  Дякую,  —  одповіла  Софія.
         Рома  підбіг  до  берега  і  зупинився.
         —  Які  люди,  які  люди!  —  промовив  він  і  похитав  головою,  —  яким  вітром  ви  тут?
         Міфа  з  Софією  пройшли  вперед  і  зупинилися  біля  дерев’яного  мосту.  Рома  невисокою  будівлею  перетнув  річку.
         —  Настав  час  знайомити  рідню  з  нареченим,  —  поважно  сказала  дівчина.
         —  З  нареченим?  —  здивувався  Рома.  —  І  що  я  проґавив?  Що  сталося,  поки  мене  не  було  в  місті?
         Хлопці  і  дівчина  присіли  на  лавку  біля  колодязя.  І  Софія  з  Міфою  розповіли  Ромі  про  вагітність  дівчини  і  свіжі  плани  на  майбутнє.
         Вчора,  після  розмови  з  мамою,  Софія  прийшла  в  гуртожиток  до  Міфи.  До  ночі  молоді  вирішували,  як  їм  бути.  І  зупинилися  на  тому,  що  Міфа  перейде  на  заочне  навчання  і  піде  на  постійну  роботу,  а  Софія  візьме  академвідпустку  на  рік.  На  осінь  знімуть  кімнату,  бо  в  гуртожитку,  звісно,  при  таких  умовах  жити  не  дозволять.  А  на  літо  все  так  і  залишатиметься:  Міфа  —  в  місті  в  гуртожитку,  Софія  —  тут,  у  Хвилястому.  А  ще  літом  збираються  побратися  і  запрошують  Рому  стати  свідком.
         —  Оце  так!  Ну,  ви  й  молодці!  —  дивувався  Рома.  —  Розумію,  кохання.  Але  щоб  так!
         —  А  ми  тебе  розбудили?  —  перевів  тему  Міфа.
         —  Так,  —  відповів  Рома.  —  Ще  ж  навіть  восьми  нема.  А  ви  в  таку  рань  сюди?
         —  Завтра  Міфі  на  роботу,  —  відповіла  Софія,  —  то  ми  і  приїхали  на  першій  електричці.
         —  А,  зрозуміло.  Ну,  ви  мене  й  ошоломили,  любі...  То  прийдете  на  мамчине  й  моє  запрошення  сьогодні  до  нас?
         —  Так,  —  сказала  Софія,  —  десь  о  другій.
         —  Добре,  чекатимемо.  —  Рома  піднявся  на  міст,  потім  розвернувся  і  кинув,  —  те,  що  ви  мені  розповіли,  звісно,  таємниця?
         Міфа  з  Софією  переглянулися.
         —  Ні.  Зовсім  ні,  —  відповів  Міфа.
         Провівши  поглядом  Рому,  хлопець  з  дівчиною  відвернулися  від  річки  і  пішли  східцями  вгору,  де  стояла  хата  Софійчиних  дідуся  з  бабусею.

                                                   *  *  *

         Баба  Мирося  наліпила  деку  пиріжків  з  вишнею,  помазала  зверху  збитим  яйцем  і  сунула  до  груби.  Потім  пішла  до  комори,  винесла  каструлю  з  грибами  і  поставила  на  кухонний  стіл,  щоб  перемити  і  наварити  юшку.  Зрання  дід  Омелько  назбирав  гриби  в  лісі  і  приніс  жінці,  щоб  та  на  обід  приготувала  його  улюблену  страву.  
         Баба  Мирося  поралася  на  кухні,  а  через  грубу,  що  займала  майже  всю  стіну  між  кухнею  і  кімнатою,  спала  онука.  Забриніло  відро  —  прокинулася  Софія  і  миттєво  забралася  на  сквозний  лежак  вгорі  груби.
         —  Стій,  бабусю!  —  обізвалася  онука,  —  я  сама  сходжу  за  водою.  Тільки  одягнуся.
         Дівчина  зіскочила  з  теплої  лежанки,  одягнулася,  вибігала  до  бабусі,  привіталася  з  нею  і  чмокнула  в  щоку.  Вийшла  на  двір  і  спустилася  до  колодязя.
         Хата  у  Софійчиних  діда  з  бабою  була  досить  велика.  Прапрадід,  який  започаткував  будівлю  дому,  звів  одразу  дві  кімнати:  житлову  —  їм  з  бабусею  —  і  кухню.  У  кухні  в  одному  кутку  виділив  сіни,  а  від  сіней  до  кінця  стіни  —  комору.  Згодом  до  прямокутника  зведеної  хати,  а  саме  до  сіней,  літерою  „Г”  прибудував  довгеньку  веранду.  Коли  Лисавета  з  донькою  прийшли  жити  до  батьків,  то  од  веранди  і  до  кінця  хати  добудували  ще  дві  кімнати:  трохи  меншу  зі  входом  із  кухні  —  залу  —  для  Лисавети,  а  дальню  —  зі  входом  із  зали  —  для  Миросі.  До  того  часу,  як  Мирося,  вже  заміжня,  народила  третє  дитя,  померли  прапрадід  з  прапрабабою  і  Лисавета  перейшла  жити  в  їхню  кімнату  за  кухнею.  Мирося  з  чоловіком  Омеляном  осіли  в  залі,  а  для  дітей  розділили  дальню  кімнату  на  дві:  побільшу  —  для  дівчаток  Дарини  і  Раї,  а  меншу  —  для  Тараса.
         Колись  син  Тарас  за  другим  приїздом  додому  купив  цеглу  і  почав  обкладати  старий  будинок.  Тарас  заздалегідь  тоді  взяв  відпустку,  щоб  довше  побути  в  рідному  селі.  Допомагав  йому  поновляти  хату  сестрин,  Раїн,  чоловік  Сергій.  Це  було  років  п’ятнадцять  потому,  і  на  сьогодні  будинок  мав  добрий  вигляд.
         Всередині  прапрадід  багато  чого  робив  сам:  столи  й  стільці,  полиці  в  сінах  і  шафи  в  коморах.  Обидві  груби:  першу  —  між  кухнею  і  старою  житловою  кімнатою,  з  лежаком,  —  і  другу  —  між  залою  і  дальніми  дитячими  кімнатами  —  допомагали  робити  чоловіки  з  Млинців,  які  допомагали  і  хату  будувати.
         Тільки  в  старій  кімнаті  залишилося  з  садиби  два  дубових  велетня:  ліжко,  на  якому  ще  хвилин  десять  потому  спала  Софійка,  і  шафа,  навпроти  ліжка,  з  двома  відділами  по  краям  для  одягу,  і  двома  скляними  посередині  —  для  книг  і  посуду.  Інше  хатнє  вбрання  з  часом  доповнювалося  й  оновлювалося.
         Софія  з  відром  води  піднялася  на  останню  сходинку  в  двір  і  попрямувала  по  дорозі,  по  лівому  боці  якої  був  поріг  до  веранди.  Сама  ж  дорога  вела  на  город.  По  правий  бік  знаходилися  дров’янка  і  сарай.  За  ними,  навпроти  хати,  стояла  ще  одна  будівля  —  так  звана  „знахарська  кухня”.  В  ній  баба  Мирося  тримала  різні  трави  і  в’язанки  з  них,  настойки  в  склянках  у  шафах  тощо.
         Всі  будівлі  утворювали  літеру  „П”,  всередині  якої  було  зелене  трав’яне  полотнище  і  з  стоптаним  павутинням  доріжок.  У  дворі,  біля  знахарської  кухні,  на  ціпу  сидів  старий  собака  Пастух,  хоча  пасти  було  нікого,  бо  баба  з  дідом  вже  кілька  років  не  тримали  ні  птиці,  ні  худоби.  По  двору  бігав  кіт  Барсик.  
         Софія  розлила  воду  по  каструлях  та  в  бочонок  умивальника  і  побігла  ще  до  колодязя.  Коли  повернулася,  то  на  столі  на  неї  чекав  сніданок:  молода  картопля  з  окропом,  огірки,  помідори,  редис  і  хліб.  Дівчина  помила  руки,  вмилася,  витерлася  рушником  і  сіла  снідати.
         Баба  Мирося  вийняла  пиріжки  з  печі.  Коли  онука  доїла,  то  сіла  біля  неї,  прибрала  пустий  посуд  убік  і  сказала:
         —  Послухай,  Софіє,  ти  не  зобижайся  на  маму.  Щоб  не  казала  і  не  робила,  вона  хоче  тобі  тільки  добра.
         —  Теж  мені  добро,  —  відрізала  дівчина.  —  Та  вона  ж  майже  прямим  текстом  каже  мені  позбутися  дитини.  Чи  ти  її  підтримуєш?
         —  Ні,  не  підтримую,  але  розумію.  —  Стара  опустила  очі.  —  В  твої  роки  мама  було  приїхала  додому  на  травневі  свята  і  розповіла,  що  зналася  з  хлопцем  і  вагітна.
         —  І  що?  —  Софія  здивовано  дивилася  на  бабусю.
         —  Кожен  день  карбую  себе  з  того  часу,  —  баба  Мирося  подивилася  на  онуку,  і  сльози  навернулися  на  її  очі.
         —  Так  що  сталося?..  Це  ваша  давня  сварка,  так?
         —  Так.  Потім  влітку  прийшов  лист.  Лише  дві  строчки:  „Твоє  зілля  подіяло.  Не  хочу  вас  бачити”.  Я  їздила  до  Дарини  в  місто  та  вона  уникала  мене.
         —  Ще  б  пак,  —  задумливо  промовила  Софія.  —  Бідна  мама...
         —  Через  сімнадцять  років  у  неї  з’явилася  ти.  Коли  тобі  минуло  чотири  рочки,  мама  зв’язалася  з  сестрою,  тьотею  Раєю,  щоб  донька  родалася  зі  своїми,  бо  ж  діти  не  винні    в  сварках  дорослих...  Коли  ви  з  тьотею  Раєю  вийшли  з  електрички  і  ти  підійшла  до  нас  з  дідом,  обійняла  і  поцілувала  —  це  була  така  мить,  —  у  баби  Миросі  бризнули  сльози,  —  як  прощення,  як  камінь  з  душі  впав.  
         Софійка  помічала,  що  старі  відносяться  до  неї  з  великим  трепетом,  як  ні  до  кого  іншого.  Та  вона  думала,  що  це  через  те,  що  вона  дівчина,  єдина  онучка.    
         —  Але  мама  тоді  навпаки  повинна  була  б  мене  зрозуміти  і  підтримати,  —  сказала  Софія.  —  Та  я  на  неї  вже  не  зобижаюся.  Але  й  не  повернуся  додому.

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=100769
Рубрика: Вірші, що не увійшли до рубрики
дата надходження 02.11.2008
автор: aU`Ra