Він сидів і вивчав історію по атласних картах її землі,
Вивчав стратегії воєн, інтриги, і певні аспекти любові,
Мандрував континентами розписаних володінь
Мережами рік, містами, гірськими хребтами й пустелями.
І боявся сказати, щось більше за погляд з її вікна,
Залишати не довше, як сонце лишає небо. Обрій
Щораз повертав йому спокій світанком, вона ж,
Просила його не бути відчайдушно хоробрим.
Часом на картах її виростали гори, проступав краєвид,
Клубились тумани кімнатою й здіймалися пінії
Розкинувши крона, вчувались припливи води
І хмари пливли мов замріяні цепеліни.
Світ хитався тоді кораблем у стихії війни, сирен,
І на картах землі проступали глибокі рани,
Він повинен іти, ледь на довше, як завжди й просив
Обійтися без сліз і без зайвої мелодрами.
Він кричав: «Ти моя!» Та небо його не слухалось
Птахи розліталися парами наполохані голосом.
Він заплющував очі закриваючи карти її землі,
І очі йому наливалася океанами.
22.12.2023
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1007547
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 05.03.2024
автор: Володимир Каразуб