У Катерини й Петра, які проживали в селі, не далеко від районного центру, були на господарстві корова й коза, собака та кіт, сім курочок, півень, шість гусок і один козак-гусак, який двір охороняв разом із псом. І чоловік, і жінка всіх своїх підопічних тварин любили й доглядали. Корову, козу та гусей за садок пастися пускали. Добре їм жилося в Катерини і Петра. Та й між собою тварини завжди в злагоді жили, одна одній помагали, як потреба виникала. Захворіла, наприклад, якась з-між них – до неї підходили, добра їй бажали і щось дарували. Дні народження кожної тварини спільно відзначали. Господиню свою до цього дійства залучали. Слухала їх, бо рідними давно їй стали. Просили пані Катрю стіл їм у дворі накрити, накривала. Але й підопічні її осторонь не стояли, жінці допомагали – пригощення носили, розкладали його на столі, кожній тварині різне клали. А пан Петро колонку надвір виносив, музику веселу вмикав. Тварини слухали її, співали – кожен на своїй мові, танцювали до часу, поки сутінки світло не ховали. А як це ставалось, то тварини дневі, Небу, господарям своїм дякували за ласку і розходились, спати лягали. Пані Катерина не лише тварин доглядала, грядки обробляла, а ще й картини, скатерки, рушники вишивала і їх через мережу продавала. Та й пан Петро, окрім того, що порядок у господарстві тримав, на заводі працював – водієм вантажівки, гроші заробляв на утримання тварин, на прожиток для себе та жінки. Тварини теж їм обом, що могли, давали: хто – молоко, хто яйці, пір’я й пух, хто дім охороняв, хто лікував – лапами біль з хворого місця витягав. Якось пан Петро привіз із міста індика й індичку. Пані Катерина попросила його цих тварин на розплід купити. А вони з колективом не зріднилися. Окремо він нього трималися. Індик казав, щоб йому всі вклонялися, бо він – красень неписаний. Індичка теж вгору голову задирала, щось белькотіла, хоч вважала, що співала, себе за співачку неперевершену мала.
Якось у суботу, коли господарі хатніми справами займались, індики перескочили через паркан і побігли на лан. Недовго там вони волю лапали, себе на сцені театру уявляли, співали, танцювали. Два вовки краєм лугу йшли, почули галас індиків, підбиратись до них почали. Пес їх угледів, загарчав, корова злісне «му!» пустила, дзвоном забила. Гуси крильми залопотіли, кури заквокали, півень закукурікав, кішка занявкала. Господарі почули лемент, вибігли надвір. Пан Петро вхопив рушницю, почав з неї стріляти, вовків відганяти. Втекли. Індики вдячні були за рятунок – усім. З тих пір більше не зазнавались, купи тримались.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1005790
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 14.02.2024
автор: Крилата (Любов Пікас)