У студії сидять , еліта,
Накормлена, пихата й сита,
І всюдисущі журналісти,
Людей багато, ніде сісти.
Спілкуються, ведуть розмову,
Про те, про се, що буде знову.
Що було, й буде. Що зробити,
Щоб вижить й ворога розбити.
Про перемоги та і втрати,
Й про них потрібно пам'ятати,
Про те що цілі політичні ,
Не для війни, й не зовсім звичні.
Що на війні потрібно дбати,
Й про те, щоб вижили солдати.
Що є безглуздя, що доцільним,
Питають, як вогнем прицільним.
Хтось дошкуляє Головного,
Словами злими криє того,
Що це не так, й те не туди,
Що мало справ, що більш води....
Рахують яйця не в десятки,
Усе крадуть, ще й без оглядки.
От ви як Командир, скажіть,
Й суворо винних накажіть.
Той хрипло зашипів від злості,
Що в студії притихли гості.
І відповів, так гордовито,
Що все нормально, шито –крито…
А я для вас не Командир,
Я є Верховний, просто звір.
Коли у дзеркало дивлюся,
Боюсь, що сам від страху всруся.
Біда, коли дурні до слави,
Дорвались до керма Держави.
Та скільки той клубок не в‘ється,
Відповідати, все ж прийдеться.
Дід Валерій.
Лютий 2024 рік.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1005389
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 09.02.2024
автор: Небайдужий