«Змагайся зі мною, — вона промовляє тобі, —
Щоб бути творцем рівнозначним чи стати співавтором
Доповнивши музику легкістю власних крил,
Як зграї птахів надихають своєю крилатістю».
Хай надріже смичок теплу рану солоних зап’ясть,
Мов накресливши такт замість крові наповнює звуком,
І звернувши в плечі розливається в нефах грудей,
І сльозою стікає по бляклих, тремтливих вилицях.
Коли ж ні, то дозволь їй на другий відправити план,
Загубити тебе розчинивши у сірій буденності,
І звучати немов механічний в тобі інструмент,
Послідовністю нот, що ритмічно біжать перфострічкою.
І так до кінця. Доки вулиць спустошених ніч
Стане бавити тінь у футлярі твоєї самотності,
Загортайся тоді ж у промовисту тишу того
Що в тобі найповніше луною життя відбивається.
І вітрами горить, і плескоче водою небес.
Я блукаю в тобі восьму ноту відчувши навиліт.
Відчуваю двигтіння пахкої, глевкої ріллі
І не знаю якою відбудусь майбутністю музики.
01.12.2024
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1003489
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 19.01.2024
автор: Володимир Каразуб