У древнім храмі між розсохлих стін
ікона кровоточить, тихо плаче.
Ми ратаї, ми нація терпляча.
Тож не питай по кому лине дзвін.
Чи вкотре по тисині плине ка́ча.
Мов рвана рана у моїй душі
ця вирва долі, часу лихоліття,
ідуть на вірну смерть сьогодні діти
і розум вже, здається, на межі,
але не хоче з мойрою змиритись.
Святою вічно буде тільки – Русь –
її границі виплекані кров’ю:
від гір Карпатських, аж до Приазов’я
збирали хліборобів ми в союз
і хліб ростили з чистою любов'ю...
16.01.24р.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1003253
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 16.01.2024
автор: Микола Соболь