Я Новий рік в самотності стрічала:
так склалось, так вже доля повела.
Не рвала душу, сліз не проливала --
із Богом тиху бесіду вела.
Наряд вдягла святковий під дракона
та очі, як годиться, підвела.
І хоч уже здавалось майже сонна,
шампанське у бокали розлила.
Із першими курантами приткнула
його до губ, хоч зовсім не пила.
Лише гірчичний запах в’язко вчула
й знесилена спочити прилягла.
Думки роїлись жалісно, надривно,
з гулом сирени рвалося ниття.
Бо в мить цю хтось на грані… І не дивно,
вже третій рік ніщо людське життя.
Я ж прожила.., та віку біль немає.
Вдовине горе б’є до сивих скронь.
Воно, як той дракон, в душу вдихає
пекучий димно вогняний вогонь.
Іде війна, та не для всіх, напевно,
хто втратив, відчуває те сповна…
Удвох ділили радість й біль взаємно
і святкували – все взяла вона…
Й хвилюєшся: ну, як він там, на фронті?
Страхами й смутком рвуть жінки серця.
Й ракети, що летять на горизонті,
жалоблять їх неспокій до кінця.
Бо в кожної задуми розчинились
і ніби обірвалося життя,
як в чорній хустці мрії залишились;
без виходу, без слів, без вороття…
В тих роздумах, просиділа пів ночі…
Й на місяць поглядала із вікна.
А він манив сяйвом тужливі очі,
немовби промовляв: ти не одна.
Уже свіча задимлено коптіла,
в молитвах і забула їхній лік,
бо так приємно з Богом говорила…
А час поволі до світання тік.
Кімнатна тиша, мов музИка мліла…
Мій погляд плив в портретах на стіні.
У спогадах душа теплом тремтіла
і закривала пройдене в тіні.
Колись з тобою день отой чекали
й кришталь бокалів дзвонами лунав!
Ми мріями майбутнє наповняли
та кожний на їх здійснення чекав.
Хіба гадалось, що поверне доля
і незадовго ти залишиш дім.
Та видно, що на все Господня воля:
й самотність у свій час дається всім.
Та таке горе краще б не відчути:
Бо лезом воно ріже й плодить страх.
Здається тіло все в льодах закуте…
У небо б полетів, якби був птах.
Це правда, що земним належить жити,
в надіями радіти кожним днем.
А як зболілу тугу погасити,
коли вона в дні свят пече вогнем?!
Й стараєшся забутися на днину,
придумуєш причину без причин,
і відвертаєш думку щохвилинно,
щоб не вертатись у минулий плин.
Підшукуєш собі одежу в свято
та, звично вже, наводиш макіяж.
І дзеркалу лише моргаєш радо
та настрій підіймається ураз.
Ми звично, всі чекаємо на нове..
І віримо, закінчиться війна
та щастя прийде в кожну хату знову.
Лише вдова залишиться одна…
Та їх, на жаль, уже немало нині,
Такі жахливі наслідки війни!
Вдовиний біль застигне у родині
від молодих років до сивини.
І хай вона ще юна, безклопітна.
Не пожалійте їй свого тепла..
Щоби не відчувала, що самотня
й увагою обійнята була.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1002740
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 10.01.2024
автор: Marija