Мене вже не болить, бо відболіло.
Завмерло там, де ще була жива.
Мене вже не болить - згоріло і зотліло
Здавалось, що не видержить душа.
Мене вже не болить, бо вже застигла кров.
Мене вже не болить - замінувало мову.
Та все ж болить мене, що знов і знов
Ця нечисть гасить зірку світанкову.
Все спалено, розгромлено, розбито.
Різниць нема - де мертві, де живі.
Мене вже не болить, а так хотілось жити.
Придеться долю здобувати на крові.
До неба руки у молитві простягаєм,
Питаючи:" За що, чому, навіщо?"
У відповідь - палають небокраї ,
І тільки вітер навісніло свище.
Все навкруги ридає і голосить:
"За що, чому, я ж був таки слухнянии?"
І хлопчик їсти на могилу носить,
Убитої, згвалтованої мами.
Мене вже не болить - навкруг і спокіи и тиша.
Шумлять тополі, небо вже без хмар.
Яка ж важка була для нас ця ноша.
Сини і дочки знімуть цеи тягар.
У спогадах всіх мертвих обігріють.
Загоять рани праведним життям.
І побудовані міста зазеленіють.
Дитячии сміх відродиться на радість матерям.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1002242
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 03.01.2024
автор: Надія Тополя