Білий, лапатий сніг, повільно, ледь погойдуючись від подиху легенького вітру, що вирішив, певно, і собі насолодитись спогляданням срібнокрилих сніжинок, падав на промоклу від нещодавнього дощу землю, поступово вкриваючи собою весь довкіл.
Чутливо-ніжні сніжинки чіплялись за крони дерев, паркани, дахи будинків, зникали у сизих клубках диму, що вився із димарів, обсідали собою лінію електропередач, обліплювали придорожні пологі схили та низини, закриваючи даль молочним серпанком.
Здавалось, що сніг, хоче закрити собою, вибілити усі земні рани, біль від котрих витав у повітрі, бо надто багато горя, сліз та відчаю вже випало на людські долі. Прикрити, затулити світ від ненависті, пожадливості та нечуваних донині звірств, звірів у людській подобі.
Якось, з особливим трепетом, сніг вкривав молоденькі вишні, що, обійнявшись віттям, зростали одиноко, окремо від інших, та, попри свою уроджену тендітність, мали гнучкість та стійкість, інакше ж і бути не може, якщо, не зважаючи на усі зимові злигодні, хочеш вижити, щоб розвитись весною, забуяти пишним та ніжним ліловим цвітом. Вишні стали для нього уособленням чистоти, уособленням надії та віри на краще завтра, завтра, сплетене із теплого сонячного проміння, любові, миру та добра.
02.01.24
світлина: Валентина Ланевич
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1002156
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 02.01.2024
автор: Валентина Ланевич