( з циклу «ЖИТТЯ, ПЕРЕДРІЗДВЯНОГО, ГІРЛЯНДИ»
ІРИНА
Життя Ірини ускладнилося. Настільки, що почало добряче «припікати».
Заощадження завершувалися. Невеликі підробітки не давали того доходу, який потребувала ця сім’я. Добре хоч отримувала допомогу від шефа, в якого працював її чоловік. А ще на дітей давали невелику суму із державних інстанцій, отримати яку допомогли ті ж самі люди, взявши на себе весь тягар бюрократичної тяганини, люди, котрих Ірина покинула через місяць.
Жінка мала декілька подруг. Посидіти в компанії, повеселитися, піти на пляж чи по магазинах — залюбки, але коли Ірина просила їх допомогти з пошуком роботи, завжди відмовляли, бо не хотіли брати на себе відповідальність. Добре знали її, тому й так реагували на ті запити.
«То що ... знову треба дзвонити до тої Анни?...» — подумки, розмовляючи сама з собою, запитувала Ірина.
Анна повернулася з роботи. Лише сіла на стілець, аби роззутися, як задзвонив телефон.
— Привіт, Анно, добрий день. Це Кріштіна. Як справи? Все добре? Маю до тебе розмову. Пам’ятаєш оту жінку, що була на дні народження в моїх дівчаток? Така невеличка, що розповідала смішні історії... Ізабел її звати.
— Добрий день, доно Кріштіно. Дякую. Все добре. Так, звияайно, що пам'ятаю цю жінку. Щось сталося?
— Та все добре. Вона запитує, чи не маєш вільних годин, аби і в неї працювати. Там потрібно на постійно. Але може хоч пару годин викроїш?
— Мені дуже шкода, та на даний час всі дні заповнені. Та якщо буду знати, що комусь потрібна робота, то Вас повідомлю.
— Добре, Анно. Будемо на зв’язку. Бувай.
Після важкого дня жінка, нарешті, зайшла у ванну кімнату, щоб прийняти теплий душ.
Коли повернулася в кімнату, на телефоні було п’ять пропущених дзвінків.
«Не можу повірити своїм очам», — подумала Анна, бо в телефоні висвічувалося ім’я Ірини.
Їй зовсім не хотілося розмовляти з тією жінкою. Навіть голосу її не хотілося чути.
Але зов совісті взяв верх і Анна зателефонувала.
— Алло! Анно! Привіт! То Ірина! Пам’ятаєш мене? — відчеканювала Ірина кожне слово.
— Та пам’ятаю. Звісно ж що пам’ятаю. Що ти хотіла? У тебе з дітьми все добре?
— Та як тобі сказати... Я шукаю роботу. Допоможеш? Мені дуже потрібно знайти роботу. Я змінилася, Анно.
На кілька секунд в ефірі зависла тиша. Анна швидко обдумувала все, що сьогодні відбулося.
«Дзвінок від дони Кріштіни. А тепер ще й Ірина подзвонила. Це співпадіння, чи якийсь для мене знак, щоби дати їй ще один шанс?».
— Ірино, послухай... Знаю дуже хорошу жінку, яка шукає робітницю в будинок своєї подруги.
Робота на кожен день. Є вихідний. Проживання в домі господарів. Харчування та послуги за їхній рахунок. Але там потрібно працювати, Ірино, розумієш? Усвідомлюєш це слово?
Я не хочу знову наступити на ті самі граблі. Хоча думаю, що таки наступаю...
— Ні, ні! Я буду працювати!
На наступний день дона Кріштіна приїхала до Анни своїм авто і вони поїхали за Іриною. Та їх вже чекала, що дуже здивувало Анну, бо, зазвичай, вона мала звичку завжди і всюди запізнюватися.
Цей факт вселив надію жінки в те, що Ірина дійсно змінилася.
Дорогою до господи дони Ізабел жінки між собою спілкувалися на різні теми. От що Ірина вміла добре робити, то це вести і підтримувати розмову, справляючи на співрозмовника неабияке враження. Анна зрозуміла, що доні Кріштіні та припала до душі. Так само станеться і з доною Ізабел. Анна була в цьому більше ніж впевнена.
Головне, щоб далі все було добре.... щоби все було добре...
Дона Ізабел зустріла трьох жінок біля великої кованої брами.
Привітна та весела, щира і відкрита.
Перш ніж запросити гостей в будинок, провела жінок по родинному маєтку.
Ох і краса ж там у них!
Але зараз не про це.
Анна з осторогою спостерігала за Іриною, котра робила все для того, щоби припасти до душі господині.
Зійшлися на тому, що з наступного понеділка Ірина перебирається в господу дони Ізабел разом з дітьми. В людей з великим серцем стане місця для всіх.
...Донька Ірини, хоч ще й не мала достатньо літ для цього, та все ж відвідувала разом із донькою дони Ізабел вечори, дискотеки, а також вистави та концерти. Син мав забаву з карликовим поні та іншими тваринками, які були в маєтку.
Для Ірини роботи було багато, але розміреність та спокій — правило цієї родини, а тому ніхто ніколи нікого не гонив в шию.
До столу завжди сідали всією великою родиною, включаючи дітей Ірини та її саму...
*****
Пройшло пів року.
Анна йшла з роботи. Останній автобус втратила, тому долала п’ятикілометровий шлях ногами, а тому мала достатнього часу для роздумів і спогадів.
Чомусь жінці пригадалася розмова з сеньором Мануелом про його друга Антоніо.
— Анно, уяви собі, що мій друг Антоніо, в той день, коли мав зустрітися з тією жінкою, яка так і не прийшла, настільки перейнявся її мовчанням і тим, що вона на прийшла, що потрапив в лікарню. Але там зустрів іншу українку, яка приходила відвідувати, разом з господинею, чоловіка тієї. На жаль той чолов’яга помер в лікарні, а Антоніо запроронував тій жінці, яку звати... — чоловік затнувся, бо посилено думав, як звати українку, — Асана, чи Асуна.... Не пам’ятаю...Отож, запросив ту жінку працювати в нього.
— Може Оксана? — домогла Анна з іменем.
— О! Точно! Оксанна! Антоніо дуже радий їй. Каже, що приходить в його дім два рази в тиждень. Акуртана. Пунктуальна. Роботяща. Вже куштував українські страви! Навіть набрав два кілограми! Цього року Різдво зустріне так, як мріяв!
Сеньйор Мануел засміявся, а з ним і Анна, видихнувши той тягар, який носила в серці.
*****
Анна зайшла в магазин, щоби купити хліб.
«Невже це вона? І що Ірина тут робить, коли маєток дони Ізабел за п’ятнадцять кілометрів звідси?»
Ірина підійшла до Анни і прошипіла.
— Слухай, ти.... Ти запхала мене в золоту клітку!
— Бог тобі суддя, Ірино. Прощавай. — Заледво вимовила Анна і залишила магазин.
Ключ, який чомусь найбільше важив у її в’язці, остаточно покрився іржею...
..........................................
Марія Дребіт 2023
фото з нету
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1001469
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 23.12.2023
автор: VIRUYU