Той, хто говорить про смерть і час,
говорить усе навпаки.
Я знав в обличчя кожного з вас,
лузери і пияки.
Я чув який нікотиновий щем
ваші ламав голоси.
Хто пригадає сьогодні ще
ті химерні часи.
Коли, наче нафта, горіли зірки
і прохідні двори,
і вітер, ніби арабські хустки,
розмотував прапори.
Коли ви йшли в золотій імлі,
в сутіні хідників –
юні обірвані королі
борделів і пивняків.
І ваше життя не мало кінця,
плутане, як роман,
і проституток гарячі серця
розігрівали туман.
Я знав, що нічого, окрім образ
не знайдеш у ваших речах.
Час – це лиш те, що кожен із вас
вмістив у своїх очах.
Смерть – це такий як і ви торчок,
у неї свої гріхи,
і заяче серце її щокрок
стискають нічні страхи.
Ти їй говориш: сестро, давай,
тримайся, сестро, мене.
Я пам’ятаю усе, нехай
це і не головне:
твій чорний біт, вранішній жар,
твій героїчний бодун.
Я тільки останній стійкий комунар
твоїх алкогольних комун,
я той, хто не раз виносив тебе
з пітьми комунальних квартир.
Спробуй продати комусь тепер
свій монопольний спирт.
Спробуй до купи тепер збери
наші веселі війська,
хай знову засвічується згори
неба оздоба близька.
Бий у свій полковий барабан,
розлякуй важких ворон,
нехай залітають в густий туман,
не маючи перепон.
Хай сонце обірветься, радість моя,
і упаде з висоти.
Спершу його триматиму я,
а потім триматимеш ти.
29.10.2008 - 16:44
27.10.2008 - 23:35
Fate: сутінках, долаючи судому,
щоб цю китайську наволоч довезти до кордону,
щоби здати їх на митниці місцевим чи поліції,
й набрати собі шмоток, алкоголю і по піці.
Везуть
триста китайців добу до Будапешта,
триста китайців добу до Будапешта,
триста китайців добу до Будапешта –
перші вже на місці, підтягнуться і решта.
І той із них, хто виживе у чорній м’ясорубці,
хто прослизне крізь браму бандитизму і корупції,
ще буде підробляти документи між арештами
і продавати колу на вокзалах Будапешта.
Й збираючись у клубах на свята і на паради,
на вибори китайської марксистської громади,
вони співатимуть: Мао!
Ми на місці, Мао!
Китайців ніколи не буває замало.
27.10.2008 - 23:38
дааа... Жадан рулит - как всегда
спасибо Тебе, Ал!
Це історія, що трапилася якось із китайцями,
із утікачами, що живуть на автостанціях,
в підвалах, по вокзалах, на батутах у спортзалах,
на товарі у контейнері і на соснових нарах.
Кожному китайцеві, що виїхав з Китаю,
але всяке слово Мао береже і пам’ятає,
складно уживатися щодня з капіталізмом,
з масовим, безмазовим, масним алкоголізмом.
І найстарші із китайців порішили більш не паритись,
й взяли собі у складчину розйобаний «Ікарус»,
в салон напакувавши задля виїзду з країни
садовини, городини та іншої мівіни.
І ось їдуть
триста китайців добу до Будапешта,
триста китайців добу до Будапешта,
триста китайців добу до Будапешта –
перші вже на місці, підтягнуться і решта.
І ось вони вкладаються між торбами картатими,
і рухаються сторожко осінніми Карпатами,
за чорною пітьмою, за господньою сурмою,
за райською, угорською, смурною шаурмою.
І в кожного китайця є душа його непрощенна,
і сниться йому сонячна республіка Угорщина
з полями і тополями, фіатами і опелями,
соплями, рублями і солодкими коноплями,
із сопілками й дудками, з фінансовими мутками,
з дешевими, кошерними, страшними проститутками,
з відкритими кордонами, циганськими баронами
і майже ще не вживаними польськими гандонами.
Два сонні водії вже третю ніч про щось шепочуться,
і в сутінках волочаться, і п’яно заморочуються,
криво посміхаючися кожному китайцю,
які їм влаштували тут китайську окупацію,
Виктор Крупка: Леся, гостевая книга, насколько я догадываюсь, предназначена для несколько иных вещей, но мне очень хотелось ответить Вам на стихотворение "Из собачей жизни после смерти". Я сам очень бережно отношусь к этой теме. И даже поэзия для меня началась со "Стихов о Рыжей Дворняге" Эдуарда Асадова (мне мама читала его, когда сам я еще читать не умел).
И сейчас мне хочется поделиться с Вами стихотворением которое мне очень дорого.
СОБАЧЬЯ ЭПИТАФИЯ
Так говорят про вас: никакой души,
Никакого бессмертья и никакого Рая,
Если умолк ваш лай, забытье прошив,
Больше не вздрогнуть нам от этого лая.
В детстве вас водит за нос бублик хвоста,
Только печаль выпрямляет и ваши тропы.
Нам не угнаться. И окликать устав,
Мы поводков обрезаем тугие стропы.
Как облака, изменяясь, но не дрожа,
Без приговора, вины и другой поклажи,
Перебирая лапами по небу, сторожа,
Лица и запахи помня, уходят в стражи.
Трепет шерстинок себе забирает листва,
Клубню ядреному плоть достается и сила,
Ну, а любовь неразумного существа
Нерастворима землею и невыносима.
Знаю, о вас молиться — дурная блажь,
Но я потихоньку, словечки в груди расправив.
Если когда-нибудь нас приветит Хозяин наш,
Может, и вам навсегда Он вернет хозяев.
(автор Хельга Харен)
Виктор
21.10.2008 - 16:30
гостевая книга - для общения!!! а в какой форме оно протекает - это уже нам решать
фонетически мне этот стих не очень, но суть - ... и меня сильно зацепили последние две строки... запали в душу...
спасибо, Виктор!
21.10.2008 - 10:43
Любомира Віденська: Ну, наконец-то! А я уже на стихире начала искать Ваше творчество!
С возвращением!)
ПРИВЕТСТВУЮ!!! 
