Любов Вакуленко: Дуже шкода, Олесю. Бо вони виростуть і не зможуть сказати, як ми \"у мене було щасливе дитинство\". Не пробачимо цим нелюдам свої зруйновані домівки і дитячі сльози.
Любов Вакуленко: Згідна з вами, Олесю. Бо вірш і писався для таких, як ми, безхатченків, які все втратили через війну.
Вдячна вам, що завітали до мене.
Любов Вакуленко: Спасибі, Олександре, на доброму слові.
Віримо і сподіваємось, що цей жах закінчиться.
Але не всі повернуться. Бо в багатьох, як і у мене, вже немає куди повертатися.
Любов Вакуленко: Дякую, Любочко за гарну зимову світлину.
Згадались зими мого дитинства.
Там снігові баби стояли довго, іноді і всю зиму.
І до весни лежав сніг.
Любов Вакуленко: Особливо важко змиритися з втратами тих, кого знала особисто, це друзі, колеги, знайомі, або просто сусіди - молоді, вродливі, талановиті...
Любов Вакуленко: Дякую, Любочко.
Інколи накриває, і від цього суму нікуди не подінешся.
Коли подумки повертаєшся додому охоплює невимовна туга за своє село, за односельчан, яких розкидало по світу, за тих хто загинув під обстрілами.
Це зрозуміє лише той, хто пережив це.
КОМЕНТАР ЩОДО ТВОРУ: 
