Петро Кожум'яка (Ян Укович): На кам’яних островах самотності
Спраглі троянди жадають води
У передчутті грози млосному.
В морі бурхливому спогадів, як в мареві лободи
Розсипані мідні шматочки
розбитих людських сердець
Гойдає у такт колосочки
Для них диригент-вітерець
В мелодії срібні роси
годинникової ходи,
А спраглі троянди просять
просять ковток води.
У Всесвіті яблуневому,
у всій порожнечі слів
лунає псалом громовицею
У храмі дітей та вдів,
Збудований з дикого каменю
В години тягучі біди,
Укритий часом, як саваном,
Спраглі троянди жадали води
На межі між минулим й прийдешнім,
Між Землею і Небом межі,
Що колись видавалася прірвою,
Де богиня Геката біжить.
Чекаю на блискавку-спалах нині.
Провісницю світла і ночі.
Двері зроблені зі старої скрині
Відчиняю, неначе розплющую очі
Щоб за мурами вічної тьми
Перечекати грозу майбутнього
В келії смутку, забуту людьми,
Нагадати про суть всього сутнього.
Мавки, веселки, грайливі наяди
Спогади-квіти, зносять сюди,
А спраглі зелені живі троянди
Завжди жадають води.
Петро Кожум'яка (Ян Укович): Так, будь-хто, хто намагається вам привити почуття сорому, злості або гніву - намагається вами маніпулювати, а значить то велика падлюка.
КОМЕНТАР ЩОДО ТВОРУ: 
Дякую, друже! 
