Сайт поезії, вірші, поздоровлення у віршах ::

logo

UA  |  FR  |  RU

Рожевий сайт сучасної поезії

Бібліотека
України
| Поети
Кл. Поезії
| Інші поет.
сайти, канали
| СЛОВНИКИ ПОЕТАМ| Сайти вчителям| ДО ВУС синоніми| Оголошення| Літературні премії| Спілкування| Контакти
Кл. Поезії

 x
>> ВХІД ДО КЛУБУ <<


e-mail
пароль
забули пароль?
< реєстрaція >
Зараз на сайті - 1
Пошук

Перевірка розміру




Павличко Дмитро

Прочитаний : 1713


Творчість | Біографія | Критика

ДВІЙНИК

Вночі  повісив  хтось  рудого  манекена
Перед  вікном  йому  -  поете,  глянь  і  вмри!
І  мертвого  в  петлі  на  розкоряці  клена
Побачив  він  себе  досвітньої  пори.

І  вибіг  із  ножем,  і  перетяв  ужище,
І  зашморг  зняв  тугий  із  горла  двійника,
І  до  його  лиця  він  придивився  ближче,
І  в  кожній  рисочці  Франко  пізнав  Франка!

"Не  падай!  Це  мара!  Опудало,  та  й  годі!
Не  кров  твоя  жива,  а  бурячковий  грим.
Візьми  сірник,  спали  це  дрантя  на  городі
Чи  викинь  на  смітник,  лиш  не  дрижи  над  ним.

Хіба  не  бачиш  ти,  що  то  муляж,  перука,
Тандита,  фарба,  клей  і  підле  ремество!"
Так  він  казав  собі,  але  печаль  і  мука
Наповнювали  вщерть  його  рвучке  єство.

"То  ж  упирі  й  мерці  живим  жадають  смерті,
І  прагнуть  суть  свою  вдихнути  в  образ  твій,
А  ти  -  служник  життя  -  розтоптані  й  роздерті
Серця  оновлюєш  в  потузі  грозовій.

Улесливі  ксьондзи  та  шляхтичі  лукаві
Придумали  тобі  цю  помсту  недарма:
Ненависний  ти  їм!  Пишайся!  В  цій  розправі  -
Вся  їхня  немічність,  підлота  і  страма!"

Так  він  казав  собі,  але  душа  боліла.
Здавалося,  двійник  упав  на  власний  плач.
Де  ж  той  митець  меткий,  вершитель  цього  діла,
Де  скульптор  і  кравець,  таємнний  підглядач!

Де  той,  хто  добре  знав  подібну  до  пожежі
Його  стрімчасту  скронь  і  зморшки  на  чолі,
Сорочки  зрібної  вишивані  мережі,
Потерті  рукави  при  вічному  столі!

Де  майстер,  що  створив  подобу  досконалу,
Знавець  його  одеж,  і  плоті,  й  житія,
Де  кат,  що  задушив  його  без  трибуналу!
І  тут  почув  Франко:  "Це  я  вчинив,  це  -  я!"

Оглянувся  -  за  ним  стояла  постать  сіра,
Пригорблена,  брудна.  Обличчя,  мов  киса,
Обвисле  й  вим'яте.  В  щетині  сивій  шкіра,
В  червоних  вигноях  жебрацький  погляд  пса.

-  Пане  поет,  це  я  зробив  карикатуру
Із  вас  і  тут  її  вчепив  на  курмані...
Я  -  бідний  чоловік,  притиснутий  до  муру
Нужодю  лютою...  Даруйте  ж  ви  мені...

У  мене  четверо  дітей  і  жінка  хвора,
Сказати  б  коротко:  я  навкруги  -  банкрот.
Зганьбив  я  вас,  продав,  та  їсть  мене  докора,
Бо  ви  ж  таки  борець  за  правду  і  народ.

За  вами  я  ходив  і  придивлявся  збоку,
Мов  тайний  поліцай,  до  ваших  людських  рис,
Виловлював  я  вас  із  вуличного  тлоку
Очима  пильними,  скрадаючись,  як  лис.

Я  був  на  зібраннях,  я  ваші  чув  промови,
Я  розумів,  кого  ви  кличете  й  куди,
Але  вертавсь  домів,  як  у  старі  закови
Безраддя  й  болесті,  безвиході  й  біди.

Я  -  русин.  Я  -  ваш  брат.  І  вас  я  поважаю,
А  ваших  ворогів  -  клянусь!  -  я  не  люблю.
Але  таке  життя.  Я  плакав  од  відчаю,
Коли  на  шиї  вам  затягував  петлю...

Помилуйте  мене!  Я  рано  встав  сьогодні,
Дай,  думаю,  піду,  зніму  оту  паскудь,
А  гроші  не  віддам.  Чей,  люди  благородні
За  цей  гешефт  мене  в  темницю  не  запруть.

-  А  скільки  ж  вам  дали?  -  Та  тридцять  ринських,  пане!
-  Ідіть,  -  сказав  Франко  крізь  усмішку  гірку.
І  кат  пішов  собі.  Десь  там  його  кумпани
Чекали  в  темному  бідняцькому  шинку.

І  тут  ожив  двійник,  і  глянув  на  поета
Недобрим  поглядом:  "Так  ось  який  твій  брат!
Йому  потрібні  лиш  мотузка  і  трепета,
Не  вдарив  ти  його,  хоч  винен  він  стократ.

На  ницості  свої  сто  оправдань  Іуда
Знаходить  на  суді  -  то  діти,  то  жона,
І  на  твоїх  очах  вже  сльози,  як  полуда,
І  в  сяйво  янгола  вступає  сатана!

Тепер  ти  відаєш:  ті  нуждарі  блаженні  -
Прислужники  дрібні,  жорсткі  наймити!
Пече  суміляння  їх,  та  срібняки  в  кишені
Дзенькочуть  солодко  й  не  думають  пекти.

Біжи  за  ним,  знайди  його  коло  шинквасу,
Як  батько,  пожалій,  і  пити  з  ним  присядь,
І  шнур  віддай  йому  -  його  майно  й  окрасу,
Шнур  -  найважливіше  з  усіх  його  знарядь!.."

"Мовчи,  -  сказав  Франко,  -  Не  в  людях  зло,  а  в  силі,
Що  їх  пригноблює,  їм  на  карку  стоїть.
Світ  переплавиться  в  огненному  горнилі,
І  випалиться  з  душ  нікчемства  гниль  і  їдь.

Чей,  жити  не  могло  б  ані  години  людство
Без  віри  в  чистоту  своїх  змагань  і  мрій.
Духовна  клишавість,  ненависть  і  палюцтво
Розтануть,  як  льоди,  лиш  землю  ти  зіргій!"

"А  де  візьмеш  снаги,  -  одмовила  подоба.  -
Щоб  дати  всім  тепло,  весняне  зігріття?
Як  смерть,  чатує  нас  продажності  хвороба,  -
Такий  наш  родовий  наділ,  таке  життя!"

І  тут  уздрів  поет,  що  не  його  розпука
Пульсує  в  двійнику,  а  лиш  мале  єство
Пахолка  панського,  що  то  -  муляж,  перука,
Тандита,  фарба,  клей  і  підле  ремество.

Він  вогнище  розклав,  і  полум'я,  мов  рана,
Пройшло  крізь  дух  його  в  болючості  німій.
Спалахкотів  двійник,  та  лялька  дерев'яна,
І  тільки  шнур  з  вогню  в  траву  шугнув,  як  змій.

1985

Нові твори