Прочитаний :  469
|
Творчість |
Біографія |
Критика
4. ГОЛОДНА УКРАЇНА
Травень 33-го
ходить без лопати,
не в силі втримати її,
човгає ногами,
черевики зношені ззаду,
напухли сині п’яти,
переступає трупи,
як одяг на долівці
(дуже спішилися до неба, —
досить їм тої України !),
в садках дерева
з запалими боками,
як корови,
що дохнуть з голоду,
витягнули
писки до неба,
ревуть
за тим господарем,
що його
або давно вже винесли,
або сам винісся
бозна-куди,
цвіт обвис
висохлим вим’ям,
комуніст Фітільов
вертається схвильований
з полювання,
банкрутує
його банк,
він пускає собі
кулю в лоб
(цікаві очі
відразу ж
метнулися й собі туди —
ану,
що там сталося ?),
одна лише скроня
печальною
білоногою березою
проплаче
щось із пів години
за ним,
приходить червень,
червоним прапором небо,
Постишев вдягає
чисту
полтавську сорочку,
щоб краще було видно
кров на ній
і щоб рідніше
вмиралося українцям
(вдягнути б
сто сорок мільйонів палів
твоїми тілами,
народе
з генами перекошеними,
як лице !),
намотує партію України,
мов косу
на кулак,
і береться до праці,
липень,
банкрутує
банк комуніста Скрипника,
завжди черствої вдачі,
він нараз відчуває
щось ліричного в собі,
хапає
свою грудну клітку
(немає скрипки
під рукою),
грає пристрасно
сольо на ній,
мелодраматично
відкидає її,
і слідує
за Фітільовом
(за своїми очима —
ось куди
веде партія !),
серпень, молотень,
кулак Росії
замість крови в скронях,
Україна мліє
від немочі,
ввиджається їй
колос пшениці
(її прокляття —
краще щоб родила
самі будяки !),
як заплющене око,
капає з нього
сухою сльозою
одне зерно
на тверду землю,
звучить,
як удар дзвону,
з тисячу кілометрів
діяметром,
глушить усе,
лунає,
мов у гарячці,
як в акустичній
камері,
в порожній хаті
діти сидять на землі,
може бракує одного,
голови — міхурами
на ниточках ший
(важкі,
та ось-ось
знесуться вгору),
очі великі,
бачать усе,
мати
вже пів дня
стоїть при печі,
мішає щось завзято
в казані,
“Що це ви варите
таке страшне,
мамо ?
Чи скоро
дасте їсти ?”
“Нііііі !”
голос,
як жмут волосся,
крізь двері — небо
на одній завісі,
дибає під гірку
гурток хрестиків,
теж ледве
волочать ноги,
краєвид
мішкуватим одягом
звисає
з гострих рамен,
несуть скаргу
до Бога,
вік так нестимуть,
сіли відпочити
цвинтариком,
люди не всидять
в хаті,
вже не шукають хліба —
місця,
де б не вмерти
(вкінці,
мов ті звірята,
всі позлазяться
до своїх лігв,
щоб звитись там
клубком,
немов в утробі матері),
тінями тополь
снуються
вздовж шляхів
(видовжуються
під вечір,
мов тіні тополь),
поїзди
втікають перелякані
зі станцій,
голодні
клубами пари
лишаються позаду,
зникають,
мов клуби пари
в повітрі,
поїзди ж
повні їх,
як очі сліз,
кидаються в розпуці
від Полісся
до Кубані —
даремно,
границі замкнено,
як завжди,
світ стоїть
обернений спиною до України,
народи
попивають коктейлі,
чути смішок,
подзенькування
крижинок у склянках,
в містах
з’являються голодні,
на тротуарах,
зчовганих, як черевики,
під стіною
кінчається родина,
батька вже нема,
мати,
завжди остання,
ніколи
нема часу для себе,
як біля шевченківської хати,
під звук хрущів,
навчає синка вмирати :
“Отак, отак, Івасику,
мій маленький,
обережно,
бо ще виживеш !”,
діти
вже не діти —
старці,
вилущені
з дитячих лиць,
байдужі до світу —
скоро
й так його залишать,
аж страшно
(соромно,
що це не ти)
від отої мудрости в очах —
вісімдесят років досвіду
за яких вісім,
черепи напухли нею,
гнуться шиї,
щоки запалися
від ваги,
загнуті носи,
як пальці,
самі кличуть себе
в могилу,
кості
вже готові туди,
це ж їх тріюмф,
вдягнули
сліпучо білі
манжети зубів,
ждуть нетерпляче —
Україна
в аванґарді,
за п’ятдесят років
етіопці
пляґіюватимуть її
(о, щоб хоч твої пальці,
Св. Іване Себастіяне,
торкнулися лиць
українських дітей,
вилущити з них радість,
як колись фуґи
з клявішів клявесинів
у Ляйпціґу,
бо сам Саваоф
десь бенкетує
з могутніми
цієї землі !),
під парканом
розляглася братія,
немов подорозі
з шинку,
один,
коліна трима вгору,
може ще живий,
блакитне
українське небо
(ви знаєте українське небо !)
зазира йому в очі —
ні,
вже скінчився,
білі хмари
пливуть крізь них
туди, де все,
за парканом
чорноклени
граються в свою незрозумілу
гру дерев,
ніби хапають
один одного за віти,
та все залишать,
наче ось-ось рвонуться
наввипередки,
та накінець зостануться на місці,
байдужі,
байдуже їм до людей —
скінчаться ці,
будуть інші,
як перед ними,
партійці
переступають свої душі,
спішачи до установ
уранці,
за ніч
назбирається трупів,
наче листя,
двірники
кленуть їх,
підмітаючи :
“Понаносило вас !
Здихали б
у своїх норах!”,
приїжджають підводи
підбирати тіла,
безсоромні голі
з бородатими животами
(Україна
знов у аванґарді,
за десять років
кацетники
всіх націй Европи
пляґіюватимуть її !),
легкі,
вже як душі,
один за руки,
другий за ноги,
і хвиць на купу,
“Всіх українців
до ’дної ями,
дітей
за батьками !”,
ага, Павлику-Равлику,
виставив роги
на стоги трупів,
перевішуєшся
(трупом душі)
до найсильнішого народу,
подаєш йому руку,
радієш,
що не відірвати
п’явки Москви
(вже завбільшки
з чверть світу)
від України,
взув душу
в лапті,
побоявся
московських різок !
ось де ворог наш
найлютіший —
у нашім серці !
в Москві
не зачиняються
двері пишних ресторанів,
блищить натерте дерево,
мосяж, скло,
юні очі,
пашать
страви й рум’яні щоки,
парують
тарілки й розмови,
Волтер Дюренті
замикається
в готельній кімнаті
й задовільняє
своє неприродне бажання
(Сталін заглядає
крізь дірку від ключа,
затирає руки,
гладить похвально
лискучі п’явки вусів,
вигодовані
українською кров’ю),
на другім боці земної кулі
Нью-Йорк Таймз
виконує якнайкраще
своє репортерське завдання
(рідний
брате Каґановіча,
стерво,
смердиш
до сьогодні !),
п’ятдесят років пізніше,
все ще триває
прийняття з коктейлями,
панове Конквест
і Мейс,
оборонці українців
(пішли туди
їх боронити !),
під дзенькіт крижинок
у склянках,
нерозрізнимий
від смішку,
твердять :
“Та що ви,
йому й не вмитися
до Голокосту !”
ніч
без початку й кінця,
чийсь волохатий кулак,
може зорі,
з шістьма пальцями,
загнутими,
як свастика,
трощить в Едмонтоні
твій пам’ятник,
світ мчить
на поїзді історії,
сама в своїм городчику,
зарослім бур’яном часу,
з вінком із трупів з Вінниці
на голові,
меншає, меншає, меншає
Україна,
за синіми штахетиками
дитячих тіл!
|
|
