Прочитаний :  424
|
Творчість |
Біографія |
Критика
ДВА ТАНЦІ
1. БОЯЗЛИВИЙ ЖЕНИХ
(танґо)
В черевиках, нагострених, як ножиці,
він танцює крізь бензинові станції,
з правою рукою на стрункім стані порожнечі,
з лівою піднесеною вгору,
з середнім пальцем її на її ж живчику,
немов на контрабасі своєї крови,
його очі, мов дві голубі повітряні кульки, прив’язані нитками
до очних ям,
рожева ґазова хустка замість усмішки стирчить йому з рота,
він ховзається на перлямутрових калюжах оливи,
музика радіо, немов запах ґуми, несеться зі стосів зужитих шин
вантажників,
за ним вузький шлях його життя, вимощений бруківкою днів,
величезні чорні плятани подій по обох його боках,
перед ним шлюб, як шпилі соборів Сеґовії в сонці, на тлі
божевільного кастілійського неба,
їх не можна відрізнити від стерні,
душа сичить, як шина, що спускає,
це в Сеґовії Гемінґуей п’єрдолив синіх янголів в товсті зади,
сука моєї душі скавуліла перед дверима немого серця,
я обертався в ліжку, як сталева кулька в своїм гнізді,
кості поршнями гупали в тілі,
уста щеміли від душі, як пальці від розпеченого мотору,
світло світанку товченим склом блищало на підвіконні,
на цифербляті годинника стрілки зів’яли, як дві фіялки в склянці,
хотілося холодної лімонади місяця,
я затряс рожевою клямкою її уст,
ти сидиш закутана в светрі самоти в усіх каварнях світу,
я відвертаю обличчя від себе, коли тебе минаю,
ненароджені діти мишами пищать всю ніч біля твого ліжка,
мої пальці гризуть себе, як голодні миші, від ранку до ранку,
я ходжу пустими вулицями з піднесеним коміром душі,
вона шарудить, як ґумовий плащ,
наше кохання, це слід моєї ноги в купі мокрого снігу твого обличчя,
він наповняється чорною водою часу,
час топиться купою брудного снігу на хіднику,
з годинника в жмені капає вода,
мої пальці білі, мов кості, від тиску,
цілу ніч ми тряслися в вагоні третьої кляси ліжка,
сіре дзеркало в кутку підскакувало, мов труп на лаві,
скло сплеском сперми розприснулося на підлозі,
я почув пил і пісок під моїми устами,
замість перспективи були лиш щілини між дошками долівки,
ми були важкі, як дві спаковані валізи,
скалки вибитого пополудня хижо стирчали в віконних рамах,
час фіялкою зів’яв у склянці годинника,
на площі пиво блищало, як скриня оббита мосяжем, коли ми пили
його втрійку,
залягає тиша, як звук тисячі гончих вельосипедів,
ця пишнокоса курва з розхитаними клубами й мораллю тренує своє
обличчя перед дзеркалом, мов дикого звіра,
фехтується зі світом шпагою своєї статі,
“Виїбли, ще й не заплатили !”
залягає тиша, як у подружнім ложі за параваном,
тарган Дмитрій вибігає, щоб грати свою невеличку ролю на долівці
ресторану,
море, як пес, дзвонить обірваним ланцюгом мого болю,
дійсність, це місто, роздушене, мов борівка,
архітектура розхитана, як дешеві меблі,
рахітичні перехрестя, артритичні маґістралі,
на профілях горбів не блищить бронза стегон і спин, нагострених
потом,
кров не ірже, не стає дибки,
мечі не хлепчуть її жадібно з горлянок,
вночі місяць не затьмарений довгим жіночим волоссям,
не шумує пивом у склянці,
на узбіччях лиш руїни його світла й цивілізації,
в кіоску в парку, Сократ конає на полиці, за пляшками ганусівки й
Кока-Колі,
не годен піднестися на іржавім лікті,
на площі Сечі нутра помешкань чорними фіранками мляво
ворушаться в вітрі,
цей бородань, викачаний у смальці, підсувається до мене боком
крізь два материки, немов на лавці,
я з ляком відсуваюся від нього,
земля перехиляється, мов лавка,
я лечу додолу,
ґрунт криком сягає мого горла,
звідкись береться пір’я,
я плюю, як воно чіпляється моїх губ,
на весь всесвіт залишається лиш одна свічка,
готель обгризений, як яблуко, з кімнатою на сьомім поверсі,
хтось кусає сходи, мов качан велетенського яблука, спинаючися
вгору,
свідомість вуличним світлом проникає в пусте помешкання мозку,
у кутку, купа попелу замість постелі,
на засміченій кахлевій долівці чути шарудіння —
немов клешень рака, що хворів на поліо !
2. СМЕРТЬ ЧЕ ҐЕВАРИ
(вальс)
Твій невірний друг струшує сиґару свого прутня,
промимрює тобі на прощання крізь густий кущ жіночого статевого
волосся,
пісок пляжів золотою браслетою блищить на волохатім зап’ястку
Куби,
Тихий океан, як сороміцька баба, трясе безліччю своїх зелених
цицьок,
папа московський простягає на захід облаток телеграми, крізь два
материки й океан,
і червоні кардинали в Ля Пазі стають навколішки з висолопленими
язиками,
крадешся заміськими горóдами країни,
смоляний берет в’ється довкола твого чола,
в чолі червона дірка вже готова для призначеної смерти,
тридцять дев’ять бійців твого віку не відстають за тобою,
астма кряжами Андів проходить крізь твої легені,
знахарю народів, ти не зумів вилічити навіть себе,
крадешся з болем у крижах попід заміськими тинами країни,
твої тридцять дев’ять років наступають тобі на п’яти,
в пообідню пору твоє перо шкрябе сверблячі сторінки щоденника,
по кущах хрюкають вепри й людські зади,
приїжджає Таня верхи на велетенськім червонім прутні,
приносить у конверті твою смерть, запечатану Юдиним поцілунком,
цілу ніч трясешся в гарячці кохання,
товчешся в спальнім мішку з кістяком смерти,
її волосся червоне, мов кров,
зуби жовті й потріскані, мов старий умивальник,
сліди калу засохли на них, мов на туалетній мушлі,
на ранок твоє тіло повне синяків,
душа, як мішок переспілих слив,
коли крадешся полями кукурудзи,
індійці слідкують за тобою крізь двері, роззявлені, мов роти,
слина, як пальці, вказує напрямок, в якім зникаєш,
ціла країна махає крилами піль кукурудзи, втікаючи від тебе,
фазани радіостанцій верещать, сполохані тобою,
в долині з моїм ім’ям
прохід заступлений тобі розтрощеним стовбуром потоку,
білі скалки води націлені на твої зап’ястки,
стрілки, мов дві шнурівки, розвязані на цифербляті твого
годинника,
на цифербляті твого годинника час обсунувся, як гора, заступаючи
тобі шлях до завтра,
починають снитися тобі кривоногі сержанти,
лежиш у дровітні, на цямрині бетонового корита,
сняться тобі тисячі кривоногих сержантів,
вони проходять муштру на велетенській пустій площі твого тіла,
вона покрита бруківкою холодного поту,
зольнеґлі холодного поту в’їдаються в твоє тіло,
відчиняються двері дровітні,
криваво вищать завіси,
входить велетенський кривоногий сержант твоєї смерти,
поскрипує випнутим задом, мов комодою,
олив’яні мухи починають дзизчати тобі в вухах,
мосяжеві оси кусають твоє тіло,
пухнеш від їхніх укусів,
бліднеш навіки, як потопельник,
холодна вода рине з твого тіла,
твоє волосся й мозок стікають нею,
не вистачає відра, щоб її вмістити,
це так твоя свідомість залишає тебе,
почуття болота на руках навіки зостається в пам’яті,
твої руки стають тонкі, мов сторінки журналу,
кривоногий сержант поскрипує комодою велетенського заду,
несе по парі ножиців у кожній руці,
у них крила й дзьоби хижаків,
він витинає руки з твого тіла, як сторінки з журналу,
відсахується від них,
вони втікають йому з пальців,
вилітають крізь розчинені двері дровітні на волю,
з’єднуються, як крила птаха,
як крила білого птаха невинности,
лопочуть, лопочуть, лопочуть,
підносяться все вище й вище,
це летить душа Че Ґевари,
це так душа Че Ґевари поспішає до свого творця —
меншають електрони, атоми, молекулі,
меншають зерна піску й кукурудзи,
меншають поля кукурудзи,
меншають міста й кряжі Андів,
меншає Тихий океан,
меншає земна куля,
меншає синій колір,
душа Че Ґевари білою голубкою прилітає до свого творця,
сідає йому на коліно,
заглядає одним маленьким оком у це єдине безмежне око,
тихо туркоче йому пісню хвали!
|
|
