Прочитаний :  190
|
Творчість |
Біографія |
Критика
СПІВ 9-й
137
Вплітають гімн весни Ярило й Лада 152
у радісний хорал Зелених Свят,
тхне ворожлива чарівна принада
з замаяних в густе клечання хат.153
Квітчастих лук безкрає Ельдорадо 154
здійма в блакить кадильний аромат,
i гонить легіт золотисті хвилі
по житніх піль квітуючім дозвіллі.
138
Хто прийде ввечір там, де дві ріці
обрамили в трикутник сінокоса,
й почує, як нараз у вci кінці
сопілка забринить многоголоса,
й од срібла плес відлуняться гонці
дзвінких пісень понад вечірні роси, —
той не забуде, хоч проживши й вік,
гapмонiю цих лук, гаїв i рік.
139
Чужий, хоч рідний, Iгop нам Стравінський 155
зібрав дбайливо тих акордів cлiд,
i запліднив древлянський дух волинський
його таланту повновісний плід…
(В чужому шатті геній український
іде непізнаний крізь цілий світ…)
Одначе про музичні ці алюри
найкраще знає все Стемповський Юpiй.156
140
Не хочеться лишать духмяних лук,
заслухавшись у чарівні тремолі, —157
та з Підзбужу бринить зазивний гук:
чека вечеря… Край красі i волі…
Вколисує у сон млиновий стук,
з дуґласівками шепчуться тополі,
й одгукується тужно поле й гай,
як з комишів обізветься бугай…158
141
Столітніх сосен червонасті вежі
замкнули непроступно виднокруг,
та в їxні присмеркні таємні межі
проклався ледь помітний сліду пруг.
Відважся но лише на ixнi стежі,
i доведуть тебе до тихих смуг
галяв забутих в зелені i тиші,
де все поганством предковічним дише,
142
де, мавши душу Лесину живу,159
почуєш пісню білої берізки,
побачиш i русалку лісову,
як косу запліта в дрібненькі кіски,
на чарівну натрапиш сон-траву,
до тебе лісовик підійде близько…
Причастен станеш тайни i краси,
що їx таять волинські ще ліси.
143
Натрапивши на запуст між пеньками 160
скуштуєш i суниць i полуниць
(за першими бо “сунеш” між билками,
за другими — згинаєшся “півниць”),
й, обтяжений мовчанкою й думками,
умостишся край лісу горілиць
та підглядатимеш, як білі хмари
будують в сині казкові примари,
143
як починає половіти жит
ще донедавна прерія зелена,161
як…Та послухай краще, Марку, міт,162
що прийняла його Волинь хрищена
з отих посивілих прадавніх літ,
коли оці, на почув лиш, імена
були тоді живі i близькі нам,
оцим полям, i лукам, i хатам.
145
За тих часів Христос з учениками
вчащав охоче на свою Волинь,
коли над лісом, нивами й річками
тремтіла переджнивности теплінь,
коли poї дзуміли, а садками
йшов стиглий дух, i в першу золотінь
вбиралася чиясь сквапливо нива,
щоби ось-ось вже розпочати жнива.
146
Toдi, мандруючи через садки,
де, мов краплини в зелені застиглі,
обтяжили гілля важкі грушки,
такі сочисті, запашні i стиглі, —
побачили святі мандрівники:
під грушкою простягсь козак, навідлі
i руки й чуб, та жде, щоб без турбот
йому упала грушка просто в рот.
147
“О, Майстре! I пощо таке ледащо?”
Зачудувались з нехіттю святі.
“На світі, любі діти, кожне нащо
дістало значені свої пyті,
й не схибити йому із них нізащо…”
Сховавсь ласкавий усміх у куті
Христових уст. Мандрують мовчки далі
в передполудневім липневім палі.
148
I бачать: у долинці тихій жне
злотистий житній лан красуня-жниця.
Хоч вколо жаром печі поле тхне
i запливають потом очі й лиця, —
але й на мить дівчина не спічне,
невпинно блискає серпова криця,
перевесло підперезало сніп
i вже новий росте їй біля cтiп.
149
“Яка дівчина гарна й працьовита!
На світі мало, Вчителю, таких!
Сама одна на лан широкий жита,
однісінька, без друзів помічних…
Чека її напевно знакомита
відплата в днях майбутніх життєвих!”
I посміхнувсь Христос: “Оцю дівчину
козак-лінюх дістане за дружину.”
150
“Це нагорода, Paввi, їй така?”
Апостоли від дива аж спинились…
“Таж це покута дівчині гірка
за те, що праці віддає вci сили!”
I знов засяла усмішка м’яка
Христові на обличчі: “Друзі милі!
Якби й дружина в неї мав цей сприт —
вони б удвох загарбали ввесь світ!..”
151
Хоч слухає Марко — думки далеко: —
там, де вози риплять під вантагом,
де під полукіпками жнивна спека
збирає вipниx друзів, щоб гуртом
змайстрити змія: бісова пащека,
з ганчір’я хвіст барвистим ланцюгом…
Та розбіг стежкою межи стернями,
i змій підносить серце над ланами.
152
В поліття з літа йде волинський шлях,
минулися суниці, йдуть чорниці,
повійка поснувалась по стернях,
i теплі пахощі живиці й глиці
змішалися із духом по грибах,
із ароматом гречки-медуниці…
Й приймає лагідно сухий пicoк
у теплу глиб важкий, утомний крок.
153
Крізь деревлянську землю Лада-юнка
навесні несла китицю надій.
Помона-молодиця крочить струнко 163
з кошем врожаю. Спас i Маковій 164
благословляють плідности дарунки:
колосся, мед, цілющий деревій,
грушки, сливки i яблука рум’яні,
що їx на свячення принесли зраня.
154
Не покуштуй, мамусу, уважай,
перед Чесного Спаса днем врочистим,
який рум’яних яблук урожай!
Бо душенькам твоїх дітей пречистім,
заховуючи райський обичай,
не дасть Петро по яблучку сочистім,
якщоби перед свяченням плодів
тебе, як Еву, демон спокусив. 165
155
Догримують своє вихрі політні
(відвідує древлян Ілля-Перун),
а гороблині ночі оксамитні
торкаються в душі таємних струн:
це Божий перст віщує нам новітні
погрози знаками вогнистих рун, —
“мене текел” грізне i нeвiдкличнe,166
що, мов прокляття, нависа дідичне…
156
За те, що відреклись святих знамен
колись свобідного палкого роду,
за те, що славу батьківських імен
продали за сумирність i вигоду,
за те… Але ввижаються ген-ген
душі дитячій дні величні зроду,
коли останній зрив палких синів
розвіє злагоду волинських снів.
|
|
