Сайт поезії, вірші, поздоровлення у віршах ::

logo

UA  |  FR  |  RU

Рожевий сайт сучасної поезії

Бібліотека
України
| Поети
Кл. Поезії
| Інші поет.
сайти, канали
| СЛОВНИКИ ПОЕТАМ| Сайти вчителям| ДО ВУС синоніми| Оголошення| Літературні премії| Спілкування| Контакти
Кл. Поезії

 x
>> ВХІД ДО КЛУБУ <<


e-mail
пароль
забули пароль?
< реєстрaція >
Зараз на сайті - 2
Пошук

Перевірка розміру




Славутич Яр (Жученко Григорій)

Прочитаний : 138


Творчість | Біографія | Критика

РОЗМОВА З ПРЕДКОМ

Миколі Руденку

Москва.  Червона  площа.  Глупа  ніч.
І  він  край  вежі  Спаської,  узбіч,
На  варті  став,  почесної  сторожі
Прибулий  воїн.  Зорі  зловорожі
З-під  неба  блискають,  як  синій  лід.
Вітри  сердиті,  збуривши  в  похід
Сніжинки  гострі,  глухо  завивають.
На  лобне  місце  душі  прилітають  -
На  купи  тіл,  відрубаних  голів
За  Йванів  Лютих  і  Петрів,  Павлів.
Зубцями  Кремлю,  наче  вовча  зграя,
Вся  площа  шкіриться;  різня  безкрая,
Зухвалий  крик  сокири,  скрик  ножа.
Холоне  кров  і  крушиться  душа
У  вояка  почесної  сторожі,
Що  мов  завмер  край  Кремлю  огорожі.

Нараз  із  виру,  з  хижих  завирюх,
Йому  з'являється  незнаний  дух
І  твердо  йде,  простуючи  на  нього.
-  Спинися!  Хто  ти?  -  поклик  вартового
Вдаряє  привида  в  лице  бліде.
Навколо  хуґа  і  реве,  й  гуде,
І  мовби  з  ніг  напорою  збиває,
Неначе  Кремль  вергаючи  в  бекрає.

-  Пароль!  Пароль!  -  викрикує  вояк.
"Я  предок  твій.  Пробивсь  неабияк
До  тебе  в  це  кровопролитне  місто",  -
Промовив  дух,  наблизившись  імлисто.
-  Спинись,  прибульче!  І  пароль  промов!
Хто  ти?  Відкрийсь!  Я  вимагаю  знов,  -
Кричить  вояк  почесної  сторожі.
І  з  автомата  кулі  зловорожі
От-от  готові  ринути  вперед
На  гнучу  постать  -  ніби  очерет
З-понад  Великого,  в  розпуці,  Лугу.

"Я  предок  твій.  Пробився  крізь  наругу.
На  площі  цій  позбувсь  я  голови
В  лабетах  лютих  царської  Москви.
Тепер  до  тебе  стомлено  і  кволо
Йду  триста  літ,  нащадку  мій  Миколо.
Почув  я  тут,  на  варті  ти  стоїш,
На  цівку  втиснувши  багнетий  ніж
І  зарядивши  вогнепальну  зброю".

-  Не  знаю  предків  я!  Коли  порою
Стою  край  вежі,  я  гляджу  вождів,
Наркомів,  Сталіна  і  поготів.  -
"Нащадку  мій,  дурний-дурний  Миколо,
Поглянь  у  душу.  Як  там  пусто  й  голо!
Невже  забув  ти  запорозький  рід?
Палкої  крови  променистий  звід,
Що  оживляє  парості  народу?
Кому  ти  служиш,  виродку?  Відроду
Невже  не  відав,  хто  ти  й  відкіля?
Ачей,  донецька  нарекла  земля
Тебе  твого  ж  прапращура  найменням,
Щоб  ти  не  згинув  у  житті  буденнім,
А  ти,  забувши  родичів  своїх,
Себе  поставив,  москалям  на  сміх,
Охороняти  цю  стару  в'язницю,
Тюрму  кремлівську,  хижу  руйнівницю
Держав,  народів..."
                   -  Стій!  Мовчи!  Мовчи!  -
Кричить  вояк,  на  мушку  беручи
Незнаний  привид  із  густої  ночі.
Навів,  потиснув...  Просто  межи  очі
Пускає  кулі  темний  автомат.
Але  стоїть,  уявніший  стократ,
Прибулий  дух  і  злегка  головою
Хитає  з  докором,  новітню  зброю
Відвівши  набік  помахом  руки.
Мовчить  вояк,  рішучий,  нехиткий,
Та  неспроможний  зупинити  предка,
Що  йде  на  нього  -  наче  вагонетка
Повільно  й  певно  котиться  з  гори.
-  Чого  прийшов  ти,  зайдо?  Говори!
Мене  своєю  з'явою  зруйнуєш.
Я  -  член  компартії!  Парторг  я!  Чуєш?
Відходь,  бо  скоро  прийдуть  сторожі.
Не  сміють  люди  входити  чужі
Сюди  в  цей  час,  на  площу  коло  вежі.  -

"Ага!  Злякався?  Щоб  тиски  ведмежі
Тебе  в  обійми  кігтьми  не  взяли,
Не  потягнули  на  поталу  мли.
Чого  стовбичиш  на  чужих  воротях,
Де  вив  історії  жорсткий  протяг,
Де  з  волі  й  примхи  лютого  царя
Мільйонами  гасла  провідна  зоря?
Вертайсь  додому!  Там  волають  люди
У  пастках  підступів,  обмов,  облуди.
Ставай  на  прю  із  Кремлем,  повставай
І  визволяй  з  неволі  рідний  край!"
Хитнувсь  вояк  -  і  слово  ваговите
Його  вже  валить...  О  непевний  світе!
Хитнувсь  вояк,  московський  вартівник,
Розкрив  уста...  І  привид  нагло  зник.

Нові твори