Прочитаний :  4952
|
Творчість |
Біографія |
Критика
"Ми вбогими були й жили в печалі..."
Ми вбогими були й жили в печалі,
Все заборонено рабам, та все ж,
Мов благодать, в бібліотечній залі
Свободу для ума свого знайдеш;
Оті книжки, пилюкою припалі,
Тобі відкриють просторінь без меж;
Свій розум ми гострили, наче зброю,
Незримий меч нас готував до бою.
Ми брались до книжок в тяжкі часи,
В тюрмі читали більше, як на волі;
На животах стягали пояси,
І чорних хліб в легенькому присолі
Був нам пахучішим од ковбаси;
Принижені, голодні, напівголі,
Ми віддавали кошти немалі
На книгозбірні в бідному житлі.
Нема ніде для наших душ узору;
Європою ви нас не навчите,
Ми мусимо самі піднятись вгору,
На ясне сонце винести все те,
Що нас вело крізь темряву сувору;
Напівгріховне і напівсвяте,
Та непогасне слово нам світило,
Бери ж його тепер, страшна могило!
Та ні, не оскверняймо ті літа,
Як ми ховали визвольні ідеї
У натяки і, певно, неспроста
Зрікалися себе, як Галілеї,
І ґвалтували праведні уста
Брехнею — о, це гріх душі моєї! —
Щоб рятувати матір з-під коліс,
З дияволом я йшов на компроміс.
Тут недоречні покаянні трени,
Жалі, що не пішов я на костер,
Бо ж опекло мене життя студене
Страшніше за вогонь пекельних сфер;
Не думав я про власні кантилени,
А лиш про те, щоб мій народ не вмер,
Співав я чесно про червоне й чорне,
Мій біль лишень моя сльоза пригорне.
Та що це я? Мені не до плачу
Тепер, коли стоїть моя держава
І треба сонце вже, а не свічу
Нести туди, де ще панує мрява;
Свої боління я перемовчу,
Бо кожна сповідь — небезпечна справа;
В непогрішимого душа глуха,
А каяття — то ж дозвіл для гріха.
Не кайся, бо твоя незгойна рана —
То спадок рідних поколінь. Вона
Кривавилась іще в душі Богдана,
Коли він їхав із Чигирина
У Переяслав. Рубана і рвана,
Вона — немов огненна борозна —
Ділила чорне українське поле
На Схід і Захід — о проклята доле!
Ми всі — нащадки лютої межі,
Породження зманливої безодні;
Сліпили нас відомсти палаші,
І досі ми позбутися не годні
Ненависті — духовної парші,
І всі прокльони наші благородні,
І навіть наших ґеніїв клятьба —
То самозгубна печія раба.
Свобода або смерть — то ностальґія,
То наша вбивча туга за життям,
Що нас вела в століттях, наче мрія,
Навчала нас і рвала серце нам,
Являлась і зникала, як месія,
Валила й знову будувала храм,
Ділила наше плем’я нице й горде,
З рабів кувала визвольні когорти.
Спізнав я це чуття до глибини,
Як матері докірливу отуху,
Коли збирав докупи, наче сни,
Розвіяні частини свого духу
Під звук щемкий козацької струни —
На золотім, на першім з’їзді Руху;
Дивилась дулами у вікна смерть,
Та радістю я був налитий вщерть.
В житті такого щастя вже не буде;
Я, певно, народивсь для того дня,
Коли з очей спадає блиск полуди
І видно все — де правда, де брехня, —
Незнаний дух тобі вступає в груди
Для Слова, що звучить, як послання,
І ти стоїш, пойнятий новиною
Безсмертності, — над власною труною.
І дивний клич із глибини століть
До тебе йде — твоя печальна глоса;
Ти слухаєш, як грає в дзвонах мідь,
Ти бачиш, як палає шабля боса,
Як виступають гетьману навстріть
Полки Кричевського чи Кривоноса,
Так, ніби ти колись в Чигирині
І сам сидів на карому коні.
Джерело: Бібліотека Української поезії.
|
|
