Сайт поезії, вірші, поздоровлення у віршах :: Сковорода Григорій :: Біографія


Сковорода Григорій :: Біографія
UA | FR | RU

Рожевий сайт сучасної поезії

Бібліотека | Поети нашого Клубу | Спілкування | Літературні премії | Конкурси Клубу Поезії | Контакти | Оголошення |  ДО ВУС синоніми |  Основи поетики | 

 
>> ВХІД ДО КЛУБУ <<
e-mail
пароль
забули пароль?
< реєстрaція >



Зараз на сайті - 10

Пошук


Перевірка розміру




Сковорода Григорій

Сковорода Григорій :: Біографія

Творчість | Біографія | Критика

Сковорода Григорій Савич (22.11.1722, сот. м. Чорнухи Лубенського полку, тепер смт. райцентр Полтавської обл. - 29.10.1794, с. Іванівка Харківського повіту, тепер с. Сковородинівка Золочівського району Харківської обл.) - мислитель, поет, композитор і педагог, родоначальник української класичної філософії.
       
       Народився у сім'ї "малогрунтовного" (малоземельного) козака Сави Сковороди і Пелагеї, що походила з давнього старшинського козацького роду Шенгереїв (як вважає сучасний науковець Р. М. Лякіна). Вже змалку виявляв схильність до "богочтенія", охоту до музики і до наук; грав на сопілці, співав у церкві на криласі "приємним голосом". З 1730 ходив у сільську школу до вчителя-дяка, який вчив українською мовою.
       
       1734 вступив до нижчого граматичного класу КМА - фари. До грудня 1741 послідовно закінчив фару, інфиму, граматику і синтаксиму, поетику й риторику. На 2-му році класу філософії перервав навчання у зв'язку з зарахуванням півчим до Придворного хору імператриці Єлизавети Петрівни у Санкт-Петербурзі. У серпні 1744 С. в чині "придворного уставщика" (диригента) вернувся в КМА і невдовзі як співак церкви у складі Токайської комісії з заготівлі вин до царського двору виїхав до Угорщини. Перебуваючи на службі в Токаї, Сковорода здійснив за сприяння голови Комісії Ф. Вишневського поїздки до Відня, Пресбурга, Праги та інших міст. Особливо значимою стала мандрівка до Галле, тодішнього центру пієтичної філософії, знайомство з представниками якої справило істотний вплив на формування власної філософської позиції Сковороди (екзистенційно-кордоцентричної її основи).
       
       Повернувшись з-за кордону в жовтні 1750, Сковорода працював викладачем піїтики у Переяславському колегіумі, але за нетрадиційний підхід до викладання був звільнений з посади й восени 1751 повернувся до КМА, де продовжив навчання у класі богослов'я, вивчаючи давньоєврейську, грецьку та латинську мови, проте повного курсу не закінчив.
       
       Його, як найкращого студента митрополит Київський, Галицький і всієї Малої Росії Т. Щербацький, покровитель КМА, рекомендував домашнім учителем поміщику С. Томарі в с. Каврай Переяславського полку (тепер с. Коврай Золотоніського р-ну Черкас, обл.). Тут С. від 1753 до 1759 з невеликою перервою навчав малолітнього сина Томари Василя (пізніше щирого шанувальника свого вчителя) різних наук, розробив і вперше застосував свою оригінальну педагогічну концепцію "виховання серця". Як відзначає М. Ковалинський, "Сковорода почав більше плекати серце молодого свого вихованця і, розглядаючи природні його нахили, допомагати лиш природі у вирощуванні спрямування легким, невідчутним, а не дочасно обтяжувати його розум науками,- і вихованець прив'язався до нього внутрішньою любов'ю".
       
       Наприкінці 1759 на запрошення єпископа Білгородського й Оболонського Й. Миткевича Сковорода став викладачем піїтики, а згодом - грецької мови у Харківському колегіумі, де працював із перервами до 1764. Тут він познайомився з вихованцем Харківського колегіуму М. Ковалинським, який відтоді став його послідовником і найближчим другом на все життя, а після смерті Сковороди - першим біографом і видавцем творів. 1764 С. разом з Ковалинським здійснили поїздку до Києва, відвідали Києво-Печерську лавру. 1768 на прохання харківського губернатора. Є. О. Щербиніна, який глибоко шанував талант і розум Сковороди, останній повернувся до викладання у Харківському колегіумі, але 1769, на цей раз назавжди, залишив царину офіційної служби. Від цього моменту почався найважливіший період життя Сковороди - життя мандрівного філософа, що тривав до його смерті.
       
       Писати Сковорода почав ще у Кавраї ("Сад божественних пісень"), у харківський період написано основну частину "Байок харківських", а також "Вступні двері до християнської добропорядності" (курс лекцій з етики) і два невеличких трактати "Прокинувшись побачив славу мене поцілунками уст їй: "Наркіс", "Асхань", "Ікона Алківіадська", "Боротьба архистратига Михаїла з сатаною", "Убогий жайворонок" були написані у мандрівний період. Мандрував Сковорода, головним чином, по Слобожанщині, зупиняючись на кілька місяців у того чи іншого з його знайомих-шанувальників. Мандрівний спосіб життя досить гармонійно поєднувався зі специфічним стилем творчості, який цілком природно "вписувався" в поширений у тогочасній Україні літературно-філософський стиль творчого мислення - бароко. Барокова спрямованість сковородинської думки виявилася насамперед у принципово нераціоналістичному тлумаченні розумової діяльності людини - навіть термінологічно. Сковорода уникав слова "розум", вживаючи подекуди іронічний вислів "повзучий розум". Натомість зустрічаємо терміни "думки", "душа", "дух". Причому всі ці поняття найтісніше пов'язані у Сковороди з серцем, органічно пронизані кордоцентричним змістом. Пізнання тлумачиться в дусі Еклезіастової тези: "Бо при могутності мудрості множиться й клопіт, хто ж пізнання побільшує, той побільшує й біль". "Чисте серце.., - читаємо у Сковороди - є і Дух Святий, і дух відання, дух благочестя, дух премудрості, дух поради, дух нетлінної слави і віри". "Глибоке серце - це людина є..., а що ж є серце, коли не душа". Реальність, за Сковородою, не є моністично-унітарним (ідеальним чи матеріальним) буттям. Вона є гармонійною взаємодією трьох світів: макрокосму (всесвіту), мікрокосму (людини) і символічного світу (Біблії). Великий світ (макрокосмос) і людина (мікрокосмос), будучи відмінними світами, водночас тісно між собою взаємодіють. Взаємодія ця гармонійна, але встановлюється гармонія не автоматично, не сама собою: її ґрунт - творча життєва ініціатива людини. Для кожного людського індивіда існує спосіб гармонізації за макрокосмом (природним і соціальним буттям). І "інструментом" знаходження вірного свого життєвого шляху є серце.
       
       Головне джерело всіх бід людських - "несродність" (невміння чи небажання творчого пошуку шляхів "сродності" зі світом). Відповідаючи на запитання харківського губернатора Є. О. Щербиніна, чому С. не хоче взятися до якоїсь "престижної" роботи, мислитель сказав так: "Милостивий пане! Світ нагадує театр: щоб зобразити в театрі гру з успіхом і похвалою, то беруть ролі за здібностями. Дійова особа в театрі не за знатність ролі, а за вдалу гру взагалі хвалиться. Я довго міркував про це і після довгого випробування себе побачив, що не можу представити у театрі світу вдало жодної особи, крім низької, простої, безпечної, усамітненої: я цю роль вибрав, узяв і задоволений... лиш людина є найблагородніше його [Бога] знаряддя, що має перевагу свободи й повну волю вибору, а тому ціну і звіт за вживання цього права містить у собі". У кожного - унікальний і неповторний спосіб "сродності", і водночас можливість для всіх "сродної" праці і життя Сковорода розкриває в ідеї "нерівної рівності", яку ілюструє притчею про водограй (фонтан).
       
       Переважна більшість російських учених називають Сковороду російським філософом, навіть "родоначальником" російської філософії (О. І. Введенський, О. Ф. Лосєв, М. О. Лоський, В. Ф. Ери та ін.). Без сумніву, Сковорода мав великий вплив на розвиток російської філософії, але достовірнішою нам видається думка київського філософа-екзистенціаліста М. Бердяєва, у якого ми читаємо про "украинского философа-теософа Сковороду... замечательного человека, народного мудреца". Літературознавець М. Ф. Сумпов зазначав: "Сковорода був "гражданином" України, бо він в Україні тільки добре себе почував, за кордоном, в Німеччині, в Петербурзі, в Москві, в Хотетові біля Орла, як гарно та ласкаво його не приймали, він не засиджувався довго. І дух гнав його додому, в рідний край, під яскраве та тепле небо України, найбільш на його любу Слобожанщину... Сковорода ніколи не був бродягою, він грав у величнім розмірі ту роль, яку в старовину на Україні мали мандровані дяки, просвітні діячі, що переходили, навчаючи людей грамоти та співу, з міста до міста, з села до села". Іноді С. приписують "космополітичну", навіть "общерусскую", позицію. Навряд чи можна погодитися з такою оцінкою, хоча іноді С. справді висловлювався в дусі "громадянина світу". Цікаву думку з цього приводу висловлює чернігівський професор В. Шевченко. Він зауважує, що позиція "світового громадянства" з боку представника "бездержавної нації" не обов'язково свідчить про його "космополітичну" чи "проімперську" позицію. Світорозумінню "бездержавного" філософа, якщо він не копіює філософів націй державних, властива... одна риса: він сприймає світ не як "ієрархію" (системно-лінійна підпорядкованість "нижчого" "вищому"), а як "анархію" ("безначальність", де все пов'язане самодостатньо, є причиною і наслідком одночасно). Якщо в ієрархічному світі "одне" (Бог, цар, держава, церква та ін.) упорядковує "все", то у світі "безначальному" усі роди буття хоча і пов'язані "любов'ю" і "ненавистю", проте рівні як субстанції. Тому й будь-яка особа, з погляду "бездержавного" філософа, представляє один і той же рід - "людина". Людина в контексті філософії "безначальності" розглядається, не з боку соціального статусу у відносно обособленому і перехідному суспільному цілому, а як елемент світового існування роду як "мікрокосмос", а мікрокосмос (або "монада" у Лейбніца) співвідноситься з макрокосмом не як частина і ціле, а як співвимірні і тому співрівні феномени. І все-таки найпереконливішим аргументом на користь приналежності творчості С. до української культури, як і будь-якого мислителя до певної нації. Тому С. законно одержав статус родоначальника української класичної філософії.
       
       За матеріалами енциклопедичного довідника
       "Києво-Могилянська aкадемія в іменах XVII-XVIII ст."

Нові твори