|
Метлинський Амвросій :: Критика
Творчість |
Біографія
|
Критика
НА КРИЛАХ РОМАНТИЗМУ. АМВРОСІЙ МЕТЛИНСЬКИЙ
Українська народна пісня і твори поетів «української школи» витиснули свій вплив у поетичній творчості Амвросія Метлинського. Метлинський народився на Полтавщині у 1814 р. В дитячих його літах старенька бабуся оповідала йому казки, співала пісні й вщепила в його душу любов до рідної мови та рідного народу. «Вона, — каже поет, — мене кохала: піснями плекала, рідним словом кормила, рідній мові учила». Вчився в гадяцькій повітовій школі під проводом Михайла Макаровського — автора двох гарних, ніжних у тоні й настрої поем: «Наталя, або Дві долі разом» і «Гарасько, або Талан у неволі». Після закінчення Харківського університету зайняв згодом посаду професора російської літератури в тому ж університеті, по чім покликали його до Києва. В домі Метлинського збиралася українська молодь, співала українських народних пісень, слухала гру та спів бандуристів. Метлинський помер у 1870 р. В 1839 р. видав збірку поезій «Думки й пісні та ще дещо», в якій виступив під псевдонімом Амвросія Могили. В 1848 р. видав альманах своїх і чужих писань під назвою «Южный русский сборник», в 1854 р. — збірник українських народних пісень. Метлинський є одним із найвизначніших представників українського романтизму. Перед Метлинським торкалися струн цього нового літературного напряму — щоправда, дуже ще несміливо — Артемовський-Гулак (у перекладах балад). Квітка-Основ’яненко й Левко Боровиковський (поема «Маруся»). Метлинський пішов далі тим шляхом. У своїх поезіях оспівав українські степи, високі могили — свідки минулого, кобзарів-бандуристів, українське козацтво, даючи вислів гарячій любові до України. У поезії «Степ» їде батько з сином серед ночі в степу. Як тільки коник заграє, поскаче, сльози виступають у батька на очах. «Чи знаєш, хлопче, — питає він сина, — який степ твій коник топче? Хто тут бився, степом мчався, хто втікав, кого лякався? Чи знаєш, чиї це могили й чому виють тут вовки?» Колись було інакше:
Колись, мій синку, ми тії могили
Трупом та трупом начиняли;
Колись, мій синку, ми в тії могили
Злих ворогів, було, спати клали...
Тужні згадки про минуле України розсипані в його поезіях «Підземна церква», «Рідна мова», «Спис», «Чарка» та ін. Любов до рідного краю знайшла гарний вислів у «Розмові з покійниками», де Метлинський говорить:
А зі мною... ненька розмовляла,
Ненька, ненька старенька, рідна Україна,
І до мене промовляла, моє до свого сина!
Веселенька, жалібненька, сміється, ридає,
А серденько до матінки так і припадає.
Метлинський бачив, що навіть пам’ять про минуле загибає враз із загибеллю співаків-бандуристів, тому й вложив в уста бандуриста слова, повні відчаю:
Грім напусти на нас, Боже, спали нас в пожарі:
Бо і в мені, і в бандурі вже глас завмирає!
Вже не гримітиме, вже не горітиме, як в хмарі,
Пісня в народі, бо вже наша мова конає...
Назагал поезія Метлинського овіяна смутком та тугою. Поет часто лине думкою в минуле, сумує за козацькою славою, по якій, як одинокі свідки, полишилися високі могили, розсіяні по українських степах. Туга і жаль за тією буйною старовиною, за блискучим принадним минулим добувають часто із його бандури безнадійні тони.
На жаль, поруч із такими поезіями є ще в Метлинського деякі інші, що не гармонізують із засадничим настроєм та характером його лірики та роблять прикре враження. Це поезії, в яких Метлинський клониться перед царем та його режимом.
Для українського письменства прислужився Метлинський тим, що ввів до нього нові мотиви, нові настрої та збагатив українську літературну мову. В ліричних поезіях Метлинського перший раз виступають характеристичні риси романтичної поезії, які лягли в основу Шевченкової поезії на заранні його поетичної творчості. Це є й причиною, що деякі історики українського письменства надали Метлинському почесне ім’я «предтечі Шевченка».
izbornyk.org.ua
|
