Сайт поезії, вірші, поздоровлення у віршах :: Грінченко Борис :: Критика


Грінченко Борис :: Критика
UA | FR | RU

Рожевий сайт сучасної поезії

Бібліотека | Поети нашого клубу | Спілкування | Літературні студії | Контакти | Новини | Оголошення | 

 
>> ВХІД ДО КЛУБУ <<
e-mail
пароль
забули пароль?
< реєстрaція >

Зараз на сайті - 16

Пошук


Перевірка розміру




Грінченко Борис

Грінченко Борис :: Критика

Творчість | Біографія | Критика

Наталія Чухонцева
       
       БОРИС ГРІНЧЕНКО ЯК ЛІТЕРАТУРНИЙ КРИТИК
       
       Мета цієї статті: компактно і в доступній формі висвітлити ті матеріали, які пов'язані з навчальними програмами, дати можливість юному читачеві співставити різні точки зору на окремі питання.
       Основне завдання української літератури Б.Грінченко вбачав у пробудженні національної і соціальної свідомості народу, причому в поняття "народ" він включив, на відміну від народників, не тільки селянство, а й інтелігенцію та інші суспільні групи.
       Важливим завданням письменства критик вважав консолідацію простолюду й інтелігенції для боротьбі за майбутню вільну і демократичну Україну. Б.Грінченко визнавав тільки діяльну любов до народу і, за образним висловом М.Чернявського, підганяв усіх до праці, як диктатор.
       Називаючи в "історії українського письменства" літературно-критичні виступи Б.Грінченка "популяризаторськими”, С.Єфремов мав на увазі не їх науковий рівень, а публіцистично-просвітницький характер.
       Б.Грінченко прагнув, щоб його творчість "громадську працю складала". Найповніше це прагнення втілювалося у літературно-критичній діяльності, потяг до якої, як свідчить письменник в "Автобіографії”, виник у нього дуже рано, ще в підлітковому віці. Про перші свої "критичні розправи" він відгукується з певною самоіронією, а про пізніші, вже "дорослі", - з гіркотою, бо видавці галицьких журналів не тільки не хотіли їх друкувати, а й навіть не відповідали на листи автора. Першим, хто підтримав молодого критика, був радикал І.Франко, який і сприяв публікації його праць, і допомагав порадами щодо вибору їх тематики та проблематики. Напевне, не без впливу Великого Каменяра відбувається у 80-90-ті роки "полівіння" поглядів Б.Грінченка. Франко ж ставився до нього не як до свого учня, а як до колеги й однодумця, гідного поваги і навіть захоплення, що видно з листа від 31 грудня 1906 р.: “Слідячи від перших Ваших виступів на літературне поле в "Світі" 1881 р. за вашою діяльністю, я мусив дивуватися вашій енергії, витривалості в праці і широкому обсягові ваших літературних та суспільних інтересів. Смілість, з якою Ви виступали не раз у справах, про які ніхто інший не важився заговорити, вказувала в Вас чоловіка, в якому крім літературного таланту був також публічний діяч. Розширення ж Вашої діяльності на поле наукове, на поле фольклору, літературної критики та язикознавства збуджувало мою найповнішу симпатію до Вас".
       Жанровий діапазон літературно-критичних праць письменника досить широкий: рецензії, проблемні статті, полемічні виступи в дискусіях, популярні нариси про окремих письменників, естетичні декларації у збірниках і альманахах, статті в "Большой энциклопедии", літературні матеріали в "Земском сборнике Черниговской губернии" та просвітницьких книжках для народу, відгуки про художні твори в листах до друзів і знайомих тощо. Особливо слід відзначити ґрунтовну працю Б.Грінченка "Перед широким світом", де вперше в історії українського літературознавства здійснено соціально-психологічне дослідження різних типів читачів з народу.
       Палко прагнучи, щоб українська література якомога швидше вийшла з 'дитячого періоду" Б.Грінченко іноді бував надто різким у своїх критичних присудах не тільки тоді, коли розглядав творчість своїх сучасників, а й навіть класиків. Водночас він об'єктивно оцінював внесок кожного письменника в розвиток літератури. Усе це яскраво виявилося у Грінченковій характеристиці творчості Г.Квггки-Основ'яненка в листі до Т.Зінківського, де критик зауважив, що від неї "сентименталізмом так і тхне (...), робленості іноді багато, і мораль іноді через лад уже дитяча тим, що світогляд вузький", але водночас підкреслював історичне значення літературної діяльності засновника нової української прози, вміння його показати "справжнє реальне життя"2 Критикуючи "стару сентиментальну школу", Б.Грінченко був особливо нещадним до тих, хто намагався писати "під Квітку-Основ'яненка".
       У працях, призначених для публікації, критик намагався уникати таких різких суджень, які висловлював у листах, акцентуючи те позитивне і нове, що вніс у літературу письменник, особливо, коли йшлося про соціально-викривальне зображення життя. Це дуже помітно у статті "Гребінчині байки", де підкреслюється, що байка "Пан та Собака" “Ніколи не забудеться у нашій літературі", а в останніх рядках байки "Рожа та Хміль" бринить 'уже серйозна соціальна нота", і вони придбають "ще більшої вази, коли ми згадаємо, що казано їх ще у 30-х роках, раніш Шевченка в українській літературі і Тургенєва і навіть Бєлінського у російській..."3
       Б.Грінченка завжди обурювали епігонство і графоманія, яких так багато було в українській літературі. Віддаючи належне І.Котляревському як першому класикові української літератури, критик нещадно таврував "котляревщину".
       Надзвичайна емоційність притаманна стилеві Грінченка-критика і тоді, коли він щось засуджує, і тоді, коли виражає своє захоплення, що яскраво видно у його шев-ченкознавчих розвідках, написаних ніби на одному подиху, та тих висловлюваннях по Великого Кобзаря, що містяться в полемічних виступах, "Автобірграфії, листа тощо. "Його "Кобзар'' зробивсь моєю євангелією", - писав він в "Автобіографії", опублікованій у "Зорі" 1892 р. У статті "Шевченків "Кобзар" на селі" Б.Грінченко спростовує уявлення про Шевченка як нібито "мужицького поета", чиє художнє мислення не сягнуло вершин світової культури. Проблема народності і художньої оригінальності поезії Великого Кобзаря тут уперше розглядається в історико-функціональному аспекті. Зокрема, Б.Грінченко відзначає, що не все у творчості Шевченка доступне сприйняттю малоосвіченого селянства, - і це закономірно, бо “великий поет іде завсігди поперед мас, показуючи їм такі далекі перспективи, яких вони досі не знали"'
       Особливий інтерес становить стаття "Двоє рідних", де Б.Грінченко здійснив спробу поєднання соціологічного методу дослідження з компаративним. Співставляючи Шевченка і Гейне, автор спочатку підкреслює їхню несхожість, а далі визначає суспільний резонанс творчості двох поетів: обидва запалюють до ”боротьби зі злом", "за світ і волю" - і саме це ріднить їх та зумовлює спільність їхньої посміртної долі: "Вони живі, обидва живі й досі. Через те їх так люблять, через те їх так ненавидять" (4, т,2, с.565).
       На друге місце після Шевченкового "Кобзаря" Б.Грінченко ставив збірку "Досвітки" П.Куліша - і цю думку підхопили О.Маковей, С.Єфремов, Д.Дорошенко, О.Дорошкевич та інші дослідники. Така оцінка навряд чи може бути об'єктивною. Ще М.Зеров слушно зауважив, що навіть у контексті творчості П.Куліша "Досвітки" - не найкраща збірка. Цей літературознавець, відзначивши певну суб'єктивність Грінченкового нарису про П.Куліша, погодився з П.Чубинським, що дана праця була "першою безстороньою та спокійною": "Б.Д.Грінченко належить до покоління, що вже не зводило боїв з самим Кулішем. Постать мотронівського "хуторянина" йому навіть імпонує непогамовністю вдачі, надзвичайною працездатністю, великим літературним хистом. Він радо признає, що Куліш був 'наилучшим знатоком малорусского языка, наилучшим стилистом малорусским", І не тільки визнає, а й сам у своїй роботі великою мірою простує стежками кулішівської стилістики"
       Грінченкова мрія про те, щоб українське письменство сягнуло рівня найрозвиненіших літератур світу, виявлялася у його літературно-критичній діяльності як висока вимогливість, акцентування уваги на недоліках і аналізі їх причин. Вадою української літератури в цілому критик вважав незначну кількість творів про життя інтелігенції та невиразність позитивних героїв з цього середовища. Аналізуючи образи Сагайдачного у повісті П.Куліша "Майор", Павла Чубаня у драмі М.Старицького "Не судилось", Радюка в романі І.Нечуя-Левицького "Хмари", Петра у комедії Панаса Мирного "Перемудрив", він з гіркотою констатує: "Ті ж вишивані сорочки й широкі шта-ни(...), те ж безпредметне народолюбство..."3 Розглядаючи твори І.Нечуя-Левицького про інтелігенцію, критик відзначає, що вони "грішать в концепції", а герої в них бліді й невиразні насамперед тому, що в реальному житті "власне тип позитивний українського інтелігента ще й не виробився до пуття"4
       Водночас Б.Грінченко із задоволенням підкреслює художні досягнення цього автора. Зокрема, про головного героя повісті "Микола Джеря" він пише: "...дужа, вільнолюбна постать", яка ”стає перед нами як жива”. Особлива увага Б.Грінченка до проблеми позитивного героя з середовища інтелігенції пов'язана з його уявленням про месіанську роль, яку мають відігравати освічені люди серед народу.
       Серед сучасних йому прозаїків Б.Грінченко перше місце відводив Панасові Мирному. Цікаві міркування про стиль цього письменника та перспективи розвитку його таланту критик висловив у рецензії на оповідання "Лихий попутав": "Вимовна мова, пластичність, образність, небажання ганятись за дешевими ефектами, уміння розгорнути велику картину, досконало її скомбінувати і обробити деталі (я маю на увазі і його романи), знання свого народу, все те обіцяє нам у ньому письмовця, котрий обновить наше письменство і стане у лавах великих письмовців європейських"1
       Серед сучасних йому поетів Б.Грінченко найталановитішими вважав Лесю Українку і В.Самійленка. Зокрема, у рецензії на збірку "З поезій Володимира Самійленка. Частина перша" (1890), він писав: "Перед мене лежить книжечка віршів, в котрих я знайшов те, чого давно не знаходив в українських віршах: поезію". Критик прихильно оцінив "космополітизм" В.Самійленка, виявивши досить своєрідне розуміння цього поняття: "Але ж знати свій край і почувати себе сином рідної землі - цього ще мало. Так само треба знати й усю людськість і почувати себе сином великої уселюдської сім'ї" Особливо схвально оцінював критик перекладацьку діяльність В.Самійленка і підкреслював, що такий спосіб збагачення української літератури вкрай необхідний для її нормального розвитку. Аналізуючи творчість цього поета у приватних листах, Б.Грінченко принагідне згадав цілу низку графоманів, назвавши їхні вірші “мотлохом” і "меканням". Свій метод боротьби з такого роду "віршописцями" він сформулював у листі до М.Комарова однозначно: винищувати! Коли ж цей метод критик застосував на практиці, народовці звинуватили його у "ненормальності" і відмовлялися друкувати рецензії з висловлюваннями на зразок; "Читати книжки не можна, ні іскорки таланту",”Шкода паперу й праці, що пішли на видання цієї нікчемної книжки!”, “Не можна читати не плюючи”. Ще дошкульніше викривав письменник графоманів та інші негативні явища літературного життя у своїх художніх сатиричних творах ("З заздрощів", "Осли на Парнасі", "Химчині співи", "Патріот" та ін.).
       Дошкульність (а іноді й жорстокість) Грінченкової критики зумовлена вболіванням про долю рідного письменства, цим же пояснюється і його участь у численних літературних дискусіях. Особливого розголосу набула полеміка Б.Грінченка з М.Драгомановим, яка по-різному оцінювалася сучасниками та пізнішими дослідниками.
       Найкраще ця полеміка висвітлена у згаданих у нашій етапі книгах А.Погрібного. Там же можна знайти і ті відгуки Б.Грінченка про українське письменство, які ми оминули.
       Сподіваємося, що навіть той лаконічний і фрагментарний огляд літературно-критичної спадщини Б.Грінченка, який ми мали змогу здійснити в межах даної статті, переконує у тому, що він зробив вагоміні внесок у розвиток естетичної думки і чимало попрацював, щоб прискорити поступ українського письменства.
       
       
       Н. Чухонцева. БОРИС ГРІНЧЕНКО ЯК ЛІТЕРАТУРНИЙ КРИТИК.
       http://www.library.kherson.ua/young/tavrica/grinchenko/grinchenko_7.htm

Нові твори