Десь на краю цього примарного океану уламки твого човна приб’є до її берега.
Хай береже тебе Бог в ночі чорні, пінисті, хвилюючі!
Вона стоятиме на причалі, простоволоса твоя Торілія, наче відбиток змитої молодості, наче тінь затонулих надій, розхристана твоя Торіла.
– Не напивайся до втрати розуму серед цього жорстокого океану, Дюкейне. Розум тобі ще пригодиться, коли шукатимеш шлях додому. До подолка своєї сердечної Торіли припадеш спраглий і висохлий. Впиватимешся її лагідністю, ласками захлинатимешся.
– Я тут, Дюку. Позаду. Лишень не озирайся.
– Торіло! Торіліє! В моїх руках твої руки. Руки твої вічно холодні.
– Так, мої руки!
– Холодні, Торі!
– Мої.
– Твої... От би і мені навчитися бачити лиш те, що полегшує муки душі!
– А ти спробуй зі мною. Ось, Дюкейне: руки мої – вічно холодні в твоїх руках.
– В моїх руках вічно твої холодні руки.
– Мої руки в твоїх руках.
– Вічно.
– От і навчився, радосте!
– Торіло, я бачив і чув тебе в перший день своєї знемоги. Та в другий день своєї знемоги я тільки чув тебе. А на третій день – втратив тебе.
– Я стояла перед тобою в перший день твоєї знемоги, Дюкейне. Я благала небеса, щоб ти взявся за мою руку й підвівся на ноги. На другий день твоєї знемоги я сама взяла тебе за руку, та ти навіть не поворухнувся. Я лягла позад тебе так тонко, як ото тінь під розпеченим сонцем чужого океану, і нашіптувала тобі слова звеселяючі, нібито саме небо звеселяло тебе. Я молила небесну вись і морську глибину, щоб ми підвелися разом. На третій день твоєї знемоги я й сама знемогла дивитися, як ти знемагаєш. Тоді я злилася з тобою і ожила в тобі, душе моя. Аж тоді ти підвівся.
Десь на краю цього безкрайнього океану, як тінь від тіні, тобі примариться дух твоєї відданої Торіли. Захлинайся її лагідністю, лишень не озирайся!
11.07.2017*Торіл – битва бога
**Дюк – землероб, мирнийКартина – Анат Барон Ґілбоа
