Спішать мої думи, як коні,
з минулого знову сюди...
Не втримати їх на припоні,
вони поспішають завжди...
Природа співає і плаче,
міняє свої береги... ,
Буває вона навіть скаче
й мене затягає кудись...
Туди, де мені геть не зручно,
і рве мене геть на куски...
Мені стає боляче й сумно,
болять в мене зуби й мізки...
І вирватись я дуже хочу,
та сили вже в мене малі...
З"являються думи пророчі,
і я поклоняюсь землі...
Земля моя все розуміє,
дорогу вперед відкрива...
Та я все ж чогось ще боюся,
хоч знаю, що то дрин - трава...
До Бога тоді я звертаюсь,
і помочі в нього прошу...
В гріхах своїх, звісно, я каюсь,
і чую, що я ще живу...
Спинити думки не збираюсь,
вони ж ніби діти мої...
Я їм і землі поклоняюсь,
й мені стає легше тоді...
