Стара криниця
Села старого, чарівна криниця,
В задумі степовій одна стоїть,
Колись джерельна, чистая водиця
Її співала, а тепер мовчить
Розносить вітер спомин про минулі
Величні і вируючі літа
Коли козацький кіш стояв тут літом,
Коли була душа ще молода
І хочеться Криниці ще дівчат усмішок
Козацьких жартів, гомін чумаків,
Травневих злив і калинових квітів
І мариться їй далечінь віків.
Тож стиха засумує ще й заплаче,
З душі злітають кригою слова
Криниця нам душею не пробачить, гріха,
Що правда в серці, воля не жива.
Немов учора тут кобзар будив піснями
Народну душу від ганьби і сну
Колися в спеку сивий характерник
Дощ закликав і правду, і весну
А нині геть розбита, мов в неволі,
Дітьми покинута, між згарища, одна
Криниця мріє, що здалека в полі
Ізнов побачте козака-орла.
О Боже, нам верни оту криницю!
Яка текла з старого джерела
Знов хочеться її води напитись,
Щоб в серці воля й правда ожила.
І хочеться присісти біля хати,
Яка, мов мара, видиться у сні
Згадати, як пісень співала мати
І щастя дарувала в дні ясні.
В дитячі дні, не сповнені тривоги,
Вогненні дні, як душу берегла!
А нині — мов криниця біля хати
У забуття столітнє знов лягла.
Збудися, Січнева, жива Кринице!
І пробуди окрадене село,
Щоб не один раз тут ще нам родиться,
Щоб душі знов додому привело.
Села старого чарівна криниця
Одним одна серед степів стоїть,
Так хочеться їй Волі ще напитись
І мариться їй далечінь віків.
Анфіса Букрєва-Стефко
