Гнітять, печуть слова « Я повернусь »..
Адже загинув він, а ти ж чекаєш, віриш..
Щомиті виглядаєш ще, чомусь,
Хоч добре знаєш, що нічого вже не вдієш..
Нема повернення.. лише в труні
Тобі привезли тіло із війни додому..
І після того, часто, лиш у сні,
Спішиш сказати кілька слів йому самому.
Немов з туману з’явиться, прийде,
Відкриє двері він тихесенько у хату.
І, ніби, промінь сонця принесе,
І посмішку - в ній світла й радості багато..
Та радість швидко промайне, як мить.
Й до тебе розпач йде, що болем обгорнувсь,
І давить каменем, і серце тріпотить…
І як набат слова: «Я повернусь.. вернусь..»
Знаєте, Ольго, часто теж про це думаю. Стількох чекають із війни рідні і кахані. Але ми ж то розуміємо, що далеко не всі повернуться. Навіть не можу уявити, як ці самі рідні будуть жити з думкою ою, що їх уже немає. Серцю ж не так легко наказати забути і відпустити. В першу чергу побачив тут біль матері. Але вірш універсальний і може бути словами коханої, тата, сестри... Сильно.
Написанню цього вірша передував один випадок на ФБ. Там була світлина загиблого бійця. Це - боєць, молодий поет ( не пам"ятаю, зараз, його прізвища). Він написав вірш. Останні слова в цьому вірші були: " Я повернуся". А через деякий час, він загинув.Люди писали коментарі-співчуття. А мене зачепили ці його слова. Адже саме ці слова буди останніми, які ми чули від нашої дитини. Ось, про свій біль і написала у вірші.. Дякую за відгук!
Сумно, з болем сприймаються рядки,
Та від правди не сховатись,
Хоч пройдуть у даль роки,
Матері синів, сестри братів чекати.
В серцях чути спалахи війни.
Дякую, дорога Олечко за сильний вірш!
Миру нам усім і благополуччя!