Спіть, наші дітки, спіть!
Там вам нечутно тривог
І втамувався ваш біль,
Бо обіймає вас Бог.
А прокинетесь вранці,
То гратимете у хмарках
І на небеснім екрані
Ви знову побачите нас.
Ми споглядатимем теж
У неба далеку блакить:
Десь, у хмарковій вежі,
Доньки наші й сини.
Спіть, наші дітки, спіть!
Скоро прийдем до вас.
А поки ми тут, у житті,
Будем здаля колисать.
Спіть, наші дітки, спіть!
Там вам нечутно тривог
І втамувався ваш біль,
Бо обіймає вас Бог.
Болісно. Починаєш усе уявляти - скільки життів унесла путлерівська московія, її апарат. Скільки зламаних судеб, скількі дітей, що не бачили світу...
Болісно. Глибоко. Дякую за Вашу творчість
Намагаюся обмежувати себе в інформації останнім часом (бо власна межа все ближче і ближче) та й змі інформують менш детально, але довго витримати у інформаційному вакуумі складно. Бо ж раптом буде гарна новина?
Так, Яніто, всі чекаємо гарні новини.
Також перестаю читати новини. Не так сумно тоді на душі. Як уявляєш, що там зараз відбувається, і згадуєш, що було в рідній Бучі та Ірпені - волосся стає дибки. Скільки людей без житла, а гірше - скількох вже немає! Мої знайомі..
Війна - найстрашніший витвір людства.
Віримо в перемогу. Чекаю новину лише про це!
Так, є усе, що ви перелічити. Не полишає питання, чому вищі сили допустили, аби зло було таким безжальним, а добро таким беззахисним. І чи є вони, ті вищі сили?
Але тим, хто втратив дорогих людей, треба віра, що ті сили існують. Бо як ні, як все це кінець, як жити тим, хто вижив?
Зізнаюся, сама плакала, коли записувала. Напередодні довго не могла заснути, хоч спати й хотілося. А потім у голові почав складатися вірш... Встала, на годиннику майже перша ночі. Записала - одразу сон прийшов.
А що робити, не запиши, - на ранок нічого й не згадається.