Люблю, коли ти одягаєш небо в шалі,
Що сонце сплело із рожевих ниточок.
На вечорову й світанкову мить чекаю,
Коли у небі порозквітає рясний бузок.
Люблю, коли ти дістаєш зі скриньки
Прикраси рожево-лілових кольорів.
Від них так солодко стає серденьку,
Душа радіє, не втримати їй почуттів.
Печаль і туга, сіра і сумна буденність
Розчиняться у неймовірній тій красі.
На неї споглядати я могла б щоденно,
Та плине час, все змінюється у житті.
Зафільмувати можна ці чарівні миті,
Бо живемо у час "звичайних чудасій".
Якби ж лишень було ще так на світі:
Красу узрівши, зла зрікався лиходій.
Ви праві. Злі серця сліпі та німі. Але, сподіваюся, у світі багато добрих сердець, які не дозволять злу зруйнувати нашу прекрасну Україну. Які допоможуть (і вже допомагають нам) у боротьбі.
Перші три строфи написала ще у п'ятницю. Але не вистачало фіналу. Спочатку була думка, що хай світлини подарують спокій та умиротворення людям, а потім згадалася фраза про те, що краса врятує світ.
Якщо будемо часто її повторювати, може, вона набуде реалістичності?
Так, була у мене на думці ця фраза. Навіть стало цікаво, хто автор. Достоєвський. Я була здивована. Забулося, як несуттєве. А ось зараз дуже хочеться, щоби краса врятувала світ.
Звісно, рожеві кольори можна віднайти і літом, і восени (якщо добре пошукати), але то більше виняток. А ось рожево-лілова палітра вона як фірмовий знак весни.