У завірюхах вишні потонули
Й промінчик обійняв розкішний цвіт.
І в душу мою спогади сягнули
Й заповнили печалями просвіт.
Третю весну без тебе зустрічаю…
Здається ніби вчора все було.
Й в холодне ліжко з острахом лягаю,
Шукаючи в думках твоє тепло.
Вже не біжать в майбутнє мої мрії,
У весни жадно крадеться зима.
Не нам уже співають соловії,
Крізь сад життя уже іду сама.
Давно немає усмішки твоєї,
і радість щастя у струмках спливла.
Та вузька стежка пам’яті моєї ,
Всі наші весни в серці зберегла.
І ними я живу, й малюю кроки.
Зливаю болі розписом пера.
Й несуть мене удаль бурхливі роки,
Де за горою тягнеться гора.
Уявою пливу в твоїх обіймах
У піднебесся, в сонячній красі.
Під музику весни, у своїх римах ,
По світанковій голубій росі.
Тебе я відчуваю завжди поруч,
Як витираєш з вуст моїх сльозу.
Променем обгортаєш, ніби обруч.
Закутуючи в прожиту красу.
Нектар наснаги із надій збираю
Посолодити сад свого буття.
Душею із роками розквітаю,
Щоб не зламатись ранами життя.
Весни красою серце наповняю,
Спиваючи природи сяйний сік.
Промінчиком, цвіт вишні обіймаю,
Як твої плечі, поспіль третій рік.
На жаль, любов іде, а пам'ять залишається.
