Моя наморена душа назовні рветься,
Мов птах із клітки в ясні небеса,
Частіш моє стривожене серде́нько б’ється,
Останній вогник в дусі догаса.
І то не дивно, таж в таку лиху годину,
Як всюди повно бідних жебраків
І матір кида грубо власную ж дитину
Чи син здіймає руку на батьків.
Щодня в горілці захлинаються п’яниці,
Щоб більше задоволення відчуть,
А потім вчинки здійснюють безтямно ниці.
Хіба ж у цьому є якась-бо суть?
В автобусі міськім ураз юнак нахабно
У бабці решту грошей смів забрать,
Бо кликали його наркопігулки звабно.
Він ладен був життя за них оддать.
Обряди, мову, звичаї забули рідні,
За ті, що предки гинули в бою.
Чи українцями себе ви звати гідні? −
Сльоза з калини впала у гаю.
О грішний мій народе, змучений стражданням
Од вічних і запеклих ворогів,
Збуди ж свою свідомість пристрасним бажанням
Назавше зняти пута хмурих днів!
В світ навстіж розчини червонеє серде́нько,
І вітер хай розвіє в небуття
Зловісні почуття навік, а ти гарненько
Почни з нуля новітнєє життя!
Відкинь удаль всі сумніви, перестороги,
Які відводять далі від мети, −
Міцним і вільним буть, щоб всі дороги
До чистої вели лиш висоти.
Тоді ж бо й будеш ти блаженствувать щомиті,
Хвалитимеш Господні небеса
За місяць, зорі, золотом і сріблом вкриті,
Й тебе вік вабитиме їх краса.
Ти солодко потонеш в ніжних чарах,
Загубишся у лабіринті ласк,
Казково плистимеш на білих хмарах,
Розчинишся в теплі в миттєвий час.
Євген Ковальчук, 11. 07. 2010
