Тепло не охолоне
Війни луна встромилася у простір,
В усе життя, пронизує стріла наскрізь.
І справжнє в хаосі знайти непросто.
В очах, немов мрячить, торкає дика різь.
Вже людство умивається обманом,
Чужа байдужість стелить килими навкруг.
І віруси гуляють, мов тумани,
Лиш сонце втомлене лягає все ж за пруг.
У дні новім зібрався холод віку,
І черствості хтось знову забиває цвях.
А душі мокнуть, чи знайдуться ліки?
Тепло не охолоне в чуйних лиш серцях.
(Вірш надрукований повторно. Розумію, що хтось завівся і робить шкоду, але, що б не робив цей шкідник, ТЕПЛО НЕ ОХОЛОНЕ )
Та все ж не охолоне тепло ніколи в тих душах, що його цінують, і самі несуть іншім, навіть і ціною власного життя, боронячи його і для інших. Особливо це відчутно в часи війни. Гарний вірш. З повагою і душевним теплом.
В цьому достойному, зворушливому вірші Ви душевно змалювали природну втомленність від негараздів і черствість, та байдужість холоду віку.
Але Тепло не охолоне в чуйних лиш серцях.
Як хочеться війні сказати "Охолонь!"
Бо ми ніколи не хотіли воювати,
Але на сході хтось кричить - "Вогонь!"
Й плюють вогнем на нас чужі гармати...
А тут вже рвуться наші долі і серця.
Вже вся земля під вибухами стогне,
Та гріє нас тепло від кожного бійця,
І ми повинні вірить, що воно не охолоне!